Глава 3.1

Чим ближче до фортеці, тим частіше мандрівникам зустрічалися інші подорожні. Лонхат зовсім не розумів їхніх розмов, занадто нерозбірливою й квапливою говіркою спілкувалися між собою жителі Міати, але звертав увагу на жести, погляди та вирази облич. 

Місцеві виглядали заклопотаними, але досить заможними. При наближенні озброєного загону ніхто не метушився, намагаючись поступитися дорогою, не відводив очей. Радше навпаки: деякі привітно кивали чи махали руками. Молоді дівчата взагалі кидали на вартових зацікавлені погляди, отже, не боялися ані зневаги, ані грубощів. Добра ознака, як не крути. Однак що дисципліна всередині загону, що поважне ставлення селян до людей зі зброєю вказували на те, що ціну мечу тут знають. І скоріш за все, не з балачок у трактирі.

Чужинців місцеві роздивлявся з неприхованим, але стриманим інтересом, втім, здебільшого люди були поглинуті власними справами. Життя землероба, якою б мовою він не розмовляв і яким богам не молився, завжди ґрунтовне, розмірене і підпорядковане природним ритмам. У долині вирувала весна, тому польових робіт було безліч, а часу на порожні розмови — зась. Лонхат був упевнений, якщо допитливість й змусить когось лізти з розмовами до гостей, то лише після заходу сонця, коли буденні господарчі справи дійдуть кінця.

Коли з-за чергового повороту показалися масивні сіро-червоні кам’яні мури, Лонхат трохи поквапив втомленого коня й наздогнав провідника:

— Це і є Ельтре?

— Саме так. Найпівденніше укріплення герцогства. Там на нас чекають чиста вода, гаряча вечеря й теплі ліжка. Що може бути краще після довгої дороги, еге ж?

— Не посперечаєшся, — старий не втримався й почесав спітнілу шию: останній раз добряче помитися вдалося ще в лісах. — Але мені цікаво, якщо це звісно не секрет, як так сталося, що ви непогано володієте нашою мовою, пане… Вибачте, не запам’ятав вашого імені.

— Це тому, що я його не називав, — у зелених очах промайнули хитрі іскри. — Звіть Ульфом Ньордом, не люблю надто церемонні звернення. А щодо мови, то відповідь проста: в мене був терплячий наставник родом зі степу. Точніше, наставниця.

— Он воно як! Не знав, що багато наших мандрують через гори.

— Одиниці. Втім, варті того, щоб запам’ятати їх надовго.

Дорога остаточно обігнула останній поворот й простягнулася рівною стрічкою до низьких масивних воріт. Сама фортеця протягнулася по схилу купкою міцних невисоких будівель з вузькими бійницями. Між ними тягнулися внутрішні стіни з галереями, внизу тіснилися халупки майстерень, а судячи з кількості вершників на подвір’ї й на дорозі, десь мали бути доволі просторі стайні. Назустріч загону висипав невеликий натовп: жителі фортеці, як дорослі, так і підмайстерки, не вважали за потрібне приховувати зацікавленість.

— Мілорде Ульфе, мілорде Ульфе, — кинулася до голови загону якась перемазана й розпатлана, але дуже весела дівчинка років десяти на вигляд. Лонхат ледь розібрав її слова, та судячи з радісного блиску оченят, і так можна було здогадатися, про що піде мова: — Ви привезли нам подарунки? Тобто… Мати наказала передати вам запрошення на вечерю, якщо буде ваша ласка.

«Отже, мілорде, — подумки відмітив про себе старий. — Ну що ж, схоже, на нас чекає цікавий вечір».

Ульф тим часом спішився й кивнув одному зі своїх людей. Той миттєво відстебнув від сідла простий полотняний мішок та протягнув командиру.

— Тримай. — Дівчинка із захопленням притисла до себе торбинку. — Віднесеш на кухню, віддаси матері. Це для всіх, тож постарайся не з’їсти половину по дорозі. Щодо вечері нехай вибачає: маю нагальні справи.

Дівча розчаровано тупнуло ніжкою, та згадавши про манери квапливо випалило:

— Дякую, мілорде. Звісно, мілорде. Все передам, мілорде.

Ульф наказово кивнув головою у напрямок господарчого двору, й дитина слухняно побігла туди. 

— Родичка? — чомусь запитав Лонхат, хоча справа взагалі його не зачіпала. Дівчинка була типово темноволосою й темноокою, схожою на десяток інших місцевих юнаків, що допомагали розпрягати коней й розбирати речі. Проте єдина поводилася в присутності командира загону настільки невимушено.

— Дочка давнього друга, — з неочікувано м’якою посмішкою озвався Ульф. — Шибайголова, як і батько. Ми із ним разом служили на півночі, в Утті. Потім мене перевели у столицю, а він одружився й переїхав сюди, ближче до тепла.

До них наблизився комендант фортеці й після обміну привітаннями запросив гостей у середину. Він також тихенько пробурмотів щось Ульфу, а той невдоволено скривився й хитнув головою, мовляв, потім розберемося. Лонхату не залишилося нічого, крім як піти за ввічливим слугою. 

— Побачимося ввечері, — пообіцяв наостанок Ульф. — Відповім на ваші запитання, впевнений у вас їх безліч. І до речі, ім’я моєї наставниці — Йорунн. Гадаю, для вас це може бути важливо.