Глава 4. Фортеця Ельтре

Лісові розлоги поступово перетворилися на ледь помітну димчасту смугу темно-зеленого кольору, потім остаточно розтанули за обрієм. Земля під копитами коней підіймалася й опускалася плавними пагорбами, засніжені піки гір ставали чіткішими із кожною годиною, а дорога вирівнялася й набула охайного виду. 

— Гадаю, якщо кордон між імперією та рештою світу існує, ми його вже перетнули, — помітив Лонхат на черговому привалі. 

— Я теж так думаю, — неголосно озвався один з супутніх, мечник на ім'я Амайяк. — Цей шлях доглядають. Помітили як відрізняється колір каміння в деяких місцях? Старий камінь сірий, порепаний і вкритий лишайником, але є нові біло-жовтуваті ділянки. Ремонтувати нікому не потрібний тракт не став би жоден марнотратець. 

— Якщо я правильно розумію, десь недалеко має бути розвилка доріг. Одна піде крізь передгір’я на захід до Золотих земель, інша поверне на північ. І нам треба саме туди.

Не змовляючись, люди повернулися до небезпечних та гордовитих піків, що охоплювали обрій вже з двох сторін. Серед гострих, наче ікла хижаків, гір, пливли хмари. Вони чіплялися за схили та силкувались перебратися на інший бік. Лонхат знав, що вранці вершини забарвляться в золото й багрянець, але зараз, під кінець дня, довгі синьо-бузкові тіні заховали від непрошених гостей свої таємниці. Якщо якийсь шлях на перевали й існував, зараз його було не розгледіти.

Втім не минуло й півдня подорожі, як дорога справді розділилися. Лонхат наказав розгорнути стяг роду Хольда, не відходити від загону по одному й перший рушив вгору. По обіді Лікіт вказав на тонку цівку диму, що піднялася з-за плеча гори. Сірий димчастий струмочок декілька разів порвався, наче хтось навмисне закривав його джерело, потім видав довгий рівний стовп й остаточно зник:

— Що це?

— Сигнал, — коротко озвався Лонхат. — Нас зустрічають.

Коли дісталися сідловини, шлях їм перегородили добре озброєні воїни. Вдягнені вони були у форму темних кольорів, що дуже сильно нагадувала одяг незнайомців з Вітахольму, і Лонхат відчув, як по спині прокотилася хвиля холоду. Це могло бути простим збігом, адже імперці й жителі степу мали зовсім різні смаки, та підозри, що точили старого, тільки посилилися.

Командир вартового загону, високий статний чоловік із темними кучерями і ясними зеленими очима, не виглядав вороже налаштованим. Більш того, він шанобливо вклонився, як тільки подорожні назвали свої імена, та перейшов на мову народу Хольда. Лонхат полегшено зітхнув: знайомі слова з чужих вуст звучали дивнувато й подекуди невірно, але набагато зрозуміліше, ніж сам Лонхат зміг би висловитися імперською.

— В Кінна-Тіате отримали вашого листа й чекають на зустріч, — зазначив незнайомець, який чомусь не назвав свого імені. — Але ви прибули зарано. Погода ще по-весняному мінлива, позавчора пройшла сильна злива, що пошкодила дорогу на спуску в долину. Треба зачекати день чи два, поки полагодять. А поки я проведу вас до Ельтре, однієї з прикордонних фортець.

— Це далеко? — Лонхат страшенно не хотів зізнаватися, але довгий підйом порядком виснажив його, та й старі коліна нили без перестанку вже понад тиждень. Звісно, сперечатися б він не став в жодному разі, але від невеличкого перепочинку б теж не відмовився.  

— Декілька годин. Але там можна виспатися й привести себе до ладу після подорожі. 

На радість людям і коням, подальший шлях виявився легшим. Дорога пішла вниз і дуже скоро вивела мандрівників на зелений, порослий перелісками схил. Звідси відкривався чудовий краєвид: маленькі затишні долини, скелясті уступи й озера, повні талої води. Декілька разів загін перетинав стрімкі бурхливі річки, що сердито пінилися на дні вузьких ущелин. Лонхат подумки подякував невідомим будівельникам, що перекинули над ними мости: знайти можливість спуститися донизу так, аби не переламати ноги собі й коням, він би не зміг. Деякі з переправ виглядали настільки химерними, що у хольдінга виникло питання, як взагалі можна було звести ці кріплення й підняти камені на таку висоту, але їхній провідник лише недбало знизив плечима:

— Звісно, їх будували за допомогою магів. Але не хвилюйтесь, жоден імперець не довірив би якийсь мінливій силі те, що надійно працює саме по собі. Міцний розчин та точні розрахунки ваги й зусиль — це краща гарантія безпеки, ніж десяток заклять сторічної давнини.

Чим ближче до фортеці, тим частіше мандрівникам зустрічалися інші подорожні. Лонхат зовсім не розумів їхніх розмов, занадто нерозбірливою й квапливою говіркою спілкувалися між собою жителі Міати, але звертав увагу на жести, погляди та вирази облич. 

Місцеві виглядали заклопотаними, але досить заможними. При наближенні озброєного загону ніхто не метушився, намагаючись поступитися дорогою, не відводив очей. Радше навпаки: деякі привітно кивали чи махали руками. Молоді дівчата взагалі кидали на вартових зацікавлені погляди, отже, не боялися ані зневаги, ані грубощів. Добра ознака, як не крути. Однак що дисципліна всередині загону, що поважне ставлення селян до людей зі зброєю вказували на те, що ціну мечу тут знають. І скоріш за все, не з балачок у трактирі.

Чужинців місцеві роздивлявся з неприхованим, але стриманим інтересом, втім, здебільшого люди були поглинуті власними справами. Життя землероба, якою б мовою він не розмовляв і яким богам не молився, завжди ґрунтовне, розмірене і підпорядковане природним ритмам. У долині вирувала весна, тому польових робіт було безліч, а часу на порожні розмови — зась. Лонхат був упевнений, якщо допитливість й змусить когось лізти з розмовами до гостей, то лише після заходу сонця, коли буденні господарчі справи дійдуть кінця.