Глава 2.2

— Хольдинги впевнені у твоїй загибелі, і це був дуже важкий удар для них, — нарешті продовжив герцог. — Вони несуть тягар поразки роками, хоча й мріють про відновлення справедливості. Твоєму народу потрібна підтримка, і добре, що вони нарешті почали шукати друзів за межами степу. Але одна справа — просити допомоги в невідомого герцога з далекої країни, і зовсім інша — укладати союз із тим, хто винен у занепаді дому Хольда. Коли Лонхат впізнає мене, коли зустрінеться з тобою, боюся, сум'яття охопить його серце. Усвідомлення себе в ролі маріонетки в руках ляльковика — не найприємніше, що може статися з людиною. Йому знадобиться не день, і не два, щоб заспокоїтися, опанувати власні емоції та дійти правильних висновків.

— Ви не знаєте Лонхата. Ми з братом були йому наче рідні діти, він буде радий відшукати мене, хоч і на краю світу. 

— Особисто ми не знайомі, це правда. Та я знаю тебе і доволі непогано уявляю, що змушує хольдінгів рухатися уперед.

— Справді? Не судіть мій народ по жителях імперії.

— Ви тверді, — трохи підвищив голос Хальвард. — Цілеспрямовані, імпульсивні, чесні та безхитрісні, віддані одне одному й своїм обіцянкам, втім, ви все одно люди. Вас мучать підозри, гризе совість, у вас є амбіції та прагнення. Три з половиною роки — це чимало. Лонхат міг змінитися після падіння Вітахольма.

— Ми всі змінилися, чи не так? Однак він знає мене краще за багатьох. Навіть якщо його душа зранена, я знайду слова, щоб її зцілити.

— Постав себе на його місце, Йорунн. Уяви, що весь цей час він оплакував тебе, аж раптом побачив живою, цілою, сповненою нових знань та сил, про які можна лише мріяти. Хто-небудь інший на його місці міг би припустити, що ти обрала вигнання добровільно.

Вона трохи нахилилася уперед, примружилася. В очах її дуже виразно спалахнув прихований гнів:

— Гадаєте, я не думаю про це кожної ночі? О, повірте, ще й як думаю. Та все має причину. Тільки дурень робить поспішні висновки. Лонхат вислухає мене, що б між нами не сталося.

— А якщо ні? — Хальвард схилив голову, уважно спостерігаючи за Йорунн. — Добре сподіватися на кращий результат, але готуватися потрібно до будь-якого. Мудрість полягає в тому, щоб передбачити всі можливі наслідки та знайти шляхи запобігання найгіршим із них. Отже?

Вона невдоволено стиснула губи й відвернулася до вікна.

— Ви хилите до того, аби я не квапила події. Не намагалася стати тією, ким я є: спадкоємицею роду Хольда, можливою правителькою степу. Чи навіть хочете, аби я довела Лонхату, що я тепер — частина Недоре. Все правильно?

Прозвучало так, ніби для неї ці слова були не важливішими за шурхіт вітру чи осінньої зливи. Наче вона питала із ввічливості, але давно вирішила, що знає відповідь. І це знову до біса дратувало. 

— Я хилю до того, — її нервовість передалася й Хальварду, — що тобі варто уникнути занадто швидкої зустрічі з ним. Лонхату знадобляться не тільки слова, а й факти. І час, щоб усе обміркувати. Ми повинні йому їх надати. 

— Уникнути зустрічі, але надати факти? — Йорунн здивовано підняла брови. — І як, на вашу думку, це має відбутися?

— Ти надто нетерпляча. Дай йому можливість усвідомити, наскільки цей світ відрізняється від звичного степу. Нехай дізнається про все, що тут відбувалося, про важливість магії та твою цінність для нас, але не від тебе, а від сторонніх спостерігачей або хоча б від Ульфа. 

— Я не потребую того, щоб люди шепотілися за моєю спиною! — обурилася дівчина.

— Навіть я потребую, — осадив її Хальвард. — Ти недооцінюєш силу слова і важливість поголоски. Якщо хочеш повернути собі прихильність і довіру хольдінгів, то доведеться діяти терпляче й обережно, бо зараз ти стоїш у вкрай вразливій позиції.

— Цікаво, чому б це я в ній опинилася. 

— Трясця, та що з тобою коїться?! — Він не витримав і підвівся зі свого місця. — Куди поділася та кмітлива й допитлива донька Каніта, якій вистачило розуму поступитися власними упередженнями й гордістю заради майбутнього? У мене відчуття, що зараз ти сперечаєшся зі мною не тому, що дійсно не згодна, а тому, що просто хочеш суперечки.

— А в мене відчуття, що ви хочете стати між мною і степом. Вкотре. Робите все, аби тільки я не згадала, що ж це таке: бути вільною в оточенні справжніх друзів. — Вона теж схопилася на ноги й вперто задерла підборіддя. — Та я більше не довірлива дівчинка, якою можна безкарно маніпулювати. Навіть якщо ми досі пов’язані, у вас немає права заборонити мені спілкуватися з Лонхатом.

— Якщо це право в когось і є, то тільки в мене. Я старший і, повір, досвідченіший в таких питаннях. Це мої землі, він мій гість, а ти — учениця, яка присягалася підкорятися.

— О, то ви користуєтеся своєю владою, щоб стати між мною і моїм справжнім призначенням? Шляхетно.

— Ні, я користуюся своєю владою, щоб захистити тебе від тебе самої. І твоя реакція лише підтверджує, що я маю рацію.

На якусь мить вони застигли одне навпроти одного, і здавалося, що повітря між ними ось-ось спалахне. Іншим разом, можливо, Хальвард би й поступився. Точніше — виявив більшу терплячість і гнучкість, аби все ж достукатися до здорового глузду вихованки. Іншим разом він би навіть зрадів, що вперте відсторонене мовчання вилилося в нехай неприємну, але щиру суперечку. Та звинувачення, що вона кинула в гніві, зачепили болісніше, ніж він сам очікував.

Може, тому що були не зовсім неправдивими.

Йорунн, без сумніву, помітила це. В її очах промайнула тінь чогось зовсім вже незвичного, наче вона зібралася свідомо завдати болісного удару. Дівчина дозволила собі посміхнутися зверхньо й холодно, а потім склала руки на грудях:

— Я знаю, чому ви це робите. Та що б ви не казали, вам ніколи не зайняти їхнього місця. Бо степ і його люди — єдині, кого я люблю всім своїм серцем.

Він аж зуби зціпив. 

— Королівства, яке ти любила, вже немає, спадкоємиця роду Хольда. І тебе вже немає. Ти — зовсім не та людина, якою була до війни, — зірвалося з його губ раніше, ніж він встиг оговтатися й обміркувати те, що відчуває, хоч трохи. Навколо герцога з’явився серпанок темряви й огорнув фігуру, поглинаючи яскраве сонячне світло. Та Йорунн це вже не злякало.