Глава 1.4

Слово повисло у мовчанні без зайвих уточнень. Обидва дуже добре знали, що справа ця ризикова, втім, небезнадійна. Чутки про заколот, що стався далеко за горами, долинули аж до степу. Багатьма землями прокотилося відлуння якщо не війни, то смути, що на диво об’єднала між собою пихатих аристократів. Імператор втримав владу, проте червоні прапори з яскравими гербами та шиті золотом коричневі плащі його воїнів вкотре стали символом безжальної кари за непокору. Ті самі герби, ті самі прапори, що Лонхат на власні очі бачив у війську Талгата в день падіння Вітахольму. 

Це спрощувало і водночас ускладнювало задачу пошуку союзників. Адже якщо сам ясновельможний та його маги надали допомогу Великому хану, то чого б тоді суперникам імператора не об’єднатися із залишками дому Хольда?

— Не тіште себе ілюзіями, — помітив під час розмови із Лонхатом один торговець, що повернувся з-за гір разом із крихітним обозом. В жилах мандрівника змішалася, мабуть, кров усіх народів континенту. Одягнений він був в багатошарові шати, як житель півдня, але вільно спілкувався мовою хольдингів і багатьма іншими говірками. А ще дуже швидко здогадався, звідки в старого воїна стільки питань щодо заколоту та розподілення сил в імперії. — Ми для них — порох під ногами. Меншовартісні істоти, незначущі люди, розмінні монети. Жоден імперець, а тим більше маг, не піде проти свого верховного жерця чи самого ясновельможного. А їм обом до нас діла немає. Хіба що…

— Що?

— Кажуть, за смутою могли стояти не аристократи, а герцог Недоре, Хальвард Ейлерт Ейнар. Він теж маг, хоча якийсь інший: чи то темний, чи то вогняний. Зараз в нього багато прихильників, і він страшенно не любить імператора. До речі, кілька років тому в нього з'явилася учениця, кажуть, вона начебто з ваших країв. — Лонхат аж сіпнувся. — Якщо це правда, вона може зацікавитися вашими справами й допомогти порозумітися зі своїм наставником.

— Де його знайти?

— Зрозуміла річ, в його герцогстві. Це на захід та північ від цього міста, одразу за перевалами, декілька днів верхи від старого шляху, що йде краєм степу від лісів до самих пусток кочівників. Я там не був, але чув розповіді про вежі у горах, над якими в’ються чорно-сині вимпели. Кажуть, в його людей очі й вуха по всіх горах, що ніхто не може перетнути кордони його долини без особистого дозволу самого герцога.

— Синій та чорний, — неголосно повторив Лонхат. Пам’ять люб’язно підкинула спогади про загін вершників у чорному, перед яким розступалися навіть імперці з війська Талгата. А заразом про чоловіка, від одного погляду якого хотілося під землю провалитися. Ще й учениця. Звісно, це могло бути збігом, але сумніви та підозри виявилися занадто спокусливими, аби відпустити їх просто так. — Вогонь та темрява… Цікаво. — Старий вклав у руку мандрівника невеликий гаманець, набитий сріблом: — Не розказуй про це на площах зайвий раз, друже. У степу не люблять магію та навіть згадки про неї. Тобі ж не потрібні неприємності?

Торговець неквапно розпустив зав’язки гаманця, зазирнув усередину, свиснув, заховав гроші під одяг:

— Моя справа — торгівля, пане. Запевняю, порожні балачки мене не стосуються.

Ця розмова коштувала Лонхату не тільки грошей, а й декількох безсонних ночей. Міг той чоловік з Вітахольму мати відношення до герцога невідомого Недоре? А його учениця? Хто вона? До крайності дивний збіг, втім, можливий. Спогади про доньку Каніта відгукнулися нав'язливим тягучим  болем у грудях — старе серце ніяк не хотіло змиритися з втратою. І хоча розумом Лонхат визнавав, що, найімовірніше, дівчини вже давно немає серед живих, а незнайомка з Недоре лише справді незнайомка, та боязка й недоречна надія раптово зажевріла на самому дні душі.

А що, якщо чоловік у чорному не вбив Йорунн, як запевняв Талгат? Загін, що відступав, запам'ятав її живою, яскраво освітленою кільцем полум'я. Поспішність, з якою хан заявляв потім про загибель роду Хольда, і наполегливість, з якою він намагався всіх переконати в цьому, насторожували. Талгат ніби сам намагався повірити в істинність цих слів, а отже, його гризли сумніви так само як і Лонхата.

Утім, обманюватися даремно Лонхат не хотів. Раз обпікшись, він не збирався пхати голу руку в жаровню з вугіллям, а тому залишив здогадки при собі, не поділившись ними навіть із найближчими товаришами: Халою і Кітом. З ними Лонхат узагалі намагався не торкатися в розмовах теми минулого. Занадто глибокими були їхні рани, занадто яскравими — спогади, занадто гіркими — втрати. Навіть Ейдан сприйняв звістку про загибель Йорунн легше, а, можливо, просто краще приховував свої почуття. Утім, йому теж було важко пережити втрату друзів дитинства і юності.

— Лонхате? 

Голос Ейдана повернув старого хольдінга зі спогадів у теперішнє.

— Вибач, замислився.

— Я питав, що ти плануєш робити. Спробуєш дістатися імперії самотужки?

— Гадаю, так. 

— Це досить далеко, до того ж, якщо чутки хибні, ти ризикуватимеш не повернутися чи навіть видати наші плани передчасно.

— Нема чого видавати: і Талгат, і будь-хто у степу знає, що рано чи пізно ми спробуємо повернути своє.

— Теж правда. Але це небезпечно.

— Саме тому варто їхати мені. Я старий, в разі невдачі ви й без мене щось придумаєте. А так є шанс дізнатися, що відбувається за спиною Великого хана. Я хочу бачити очима союзників Талгата, вдихати з ними одне повітря, пити одну воду. Все, що завгодно, аби це допомогло нам перемогти.