Глава 1.2

***

— Так більше тривати не може. — Ейдан склав руки на грудях й застиг навпроти Лонхата. Брови молодого хольдінга супилися, чоло перетнула сердита зморшка. — Ти не гірше за мене розумієш, що тримати жалобу вічно — найпаскудніший варіант з усіх. Минуло вже понад три роки. Досить. Час рухатися уперед.

Лонхат підвів голову, неквапливо відклав меч та гострильний камінь убік, встав та розім’яв втомлені плечі.

— Гадки не маю про що ти. 

— Ти не з’явився на нараду, яку скликав Адой Гасті. Знову.

— Ах, он воно що. Ну то й яка біда? Торгові справи Гілона мене не цікавлять, за охорону мурів чи будівництво чергової лінії перешкод я не відповідаю, розвідка на плечах Оріка, Танасіс представлений своїм головою, а все, що стосується підготовки зброї, коней та тренування воїнів доповість Хала. Він чудово виконує свої обов’язки, я йому повністю довіряю. Як і тобі. І, до речі, я не у жалобі, просто втомився від пісних облич та нескінченних цифр. 

Ейдан ледь не вилаявся.

— Вибач, Лонхате, але ми обидва знаємо, що це брехня. І на наради ти перестав ходити саме через це: не бажаєш обговорювати питання наслідування.

— Бо не маю до нього відношення.

Старий роздратовано сунув клинок у піхви й відвернувся, удаючи, що шукає щось серед ковальських інструментів, розложених по полицях вздовж стіни. Ейдан втомлено хитнув головою й опустився на перше-ліпше вільне місце.

— Ти не можеш не мати до нього відношення. Ти очолюєш війська хольдінгів. Ти — останній радник Каніта та його дітей. Люди підуть за тобою у вогонь та воду. Ти маєш сказати своє слово.

— І яке саме? — невдоволено уточнив старий. Ейдан розвів руками:

— Гадки не маю. Скажи, що готовий взяти титул конунга собі. Це буде розумно. Ти досвідчений й мудрий, саме тобі Йорунн довірила прийняття цього рішення. В тебе дорослий син, якого поважають у війську. У тебе є онуки, ти можеш заснувати нову династію й нарешті об’єднати людей.  

— Після того, як занапастив двох юних дітей попереднього конунга? Дякую, але ні. Боягузи й зрадники не мають права носити корону. 

Ейдан стиснув губи:

— Ніхто тебе не звинувачує. Ти зробив все, що міг, але іноді ми просто маємо прийняти непоправне.

— Я сам себе звинувачую. Цього досить.

— Тоді назви якогось іншого наступника. Обери того, в кого віриш: хоч Халу, хоч будь-кого зі своїх підлеглих.

— Чому не тебе? В тебе теж є діти та вірні люди, ти очолюєш південь та уклав союз з лісовими родами.

— Будь-кого, окрім мене, — трохи збентежено виправився Ейдан. — Лід був мені за молодшого брата, а Йорунн... Що казати, ти й так усе розумієш. Але я не встиг дістатися до Вітахольма й захистити їх обох. Багато хто потім шепотівся, що я зробив це навмисно, аби зайняти місце конунга. І хоча зараз, можливо, це рішення було б вірним, я не хочу, аби моє ім'я, або імена дітей Каніта мішали з брудом. Тож вибачай, але ні. 

— От бачиш, — невесело гмикнув Лонхат, — прийняття непоправного тільки здається легким. А як доходить до справи…

— Але рано чи пізно хтось отримає той вінець. Точніше, має отримати. А Талгат спробує закінчити почате, коли остаточно закріпиться на нових землях. Ми маємо дати йому відсіч, поки ще є час. І, якщо хочеш знати мою думку, очолювати хольдингів маєш ти, а не Адой Гасті, що так старанно переманює людей на свій бік. 

На це заперечити було нема чого. Лонхат невдоволено закусив губи й заклав руки за спину:

— А він намагається? 

— Ще й як. І, на жаль, в чомусь це навіть правильно. Королівству потрібен лідер.

В кузню зазирнув підліток, що служив в місцевого коваля учнем, але Лонхат махнув йому рукою, аби вийшов. Потім сів поруч з Ейданом та продовжив на півтону тихіше звичного:

— То ти теж гадаєш, що нова сутичка з Талгатом неминуча? 

— Даю пів року, може, трохи більше. Зараз осінь, він не битиметься напередодні дощів. Але весною чи влітку вже напевно.

— Я теж так думав, — кивнув старий. — Тому відправив розвідників усюди, куди було можливо. Самі ми не впораємося, нам потрібні союзники. На жаль, на землях наших пращурів з-за моря ніхто не бажає втручатися у війну: в них давно вже своє життя й свої вороги. Навесні прийдуть кораблі зі зброєю та сотня-дві добровольців, але це все.

— В нас є навчене військо, та й нове покоління охочих дорослішає. Твій двоюрідний небіж — прекрасний приклад.

— Йому п’ятнадцять. Дурне дитя, від якого більше клопоту, аніж користі.

— Як і від нас в його віці, — посміхнувся Ейдан. — Але ти правий: один-два досвідчених союзники нам не завадили б.

Чоловіки переглянулися.

— Імперія.