Глава 1. Вітер змін

Що може бути прекрасніше за вільний вітер, що прийшов на заході з неосяжних просторів Великого степу? Сповнений трав’яних ароматів, висушений сонцем, зшитий у нескінченні полотна тонкими стібками пилинок, він гірчить терпкими нотками самотності та п'янить солодкістю свободи. Цей вітер висікає на гранях душі відчутний слід. Не змити його ні рокам, ні відстаням. Як вогонь, схований від негоди за тонким склом ліхтаря, житиме цей слід у серці, вказуватиме шлях, лікуватиме та надихатиме.

Або ранить. 

Боляче, до крові, сліз і стогону. Застрягне в пам'яті, позбавляючи спокою, з'являючись у снах. Звабливий, прекрасний у своїй жорстокій чесності, невловний і бажаний. Горе тому, хто один раз відчувши степовий вітер, втрачає його. Але ще більше горе, якщо зберігши той вітер для себе, втрачаєш близьких, з якими хотів ним поділитися.

Старий Лонхат із рогу Сагар підвівся у стременах й махнув рукою. Його невеличкий загін рушив з місця, набираючи швидкість з кожним кроком. За плечима людей залишалися простори степу й темна стіна лісів, попереду лежав довгий порослий кущами й бурʼянами шлях.

— То десь там і є Золота імперія? — світловолосий підліток, трохи схожий рисами обличчя на самого Лонхата, вказав на ланцюг гірських вершин, що синім маревом висів над обрієм.

— Так. 

— Не так вже й далеко, ми швидко повернемося. А це правда, що вежі міста в горах сягають неба, замки древніші за самого Хольда, а палаци оздоблюють коштовним камінням та криють золотом? 

— Де ти цього наслухався? — Лонхат кинув на юнака підозрілий погляд.

— Перекинувся парою слів із торговцем, ну, тим, що приїхав з обозом минулої осені.

— Здається, я забороняв тобі точити ляси із тим, хто за зайву монету готовий вигадувати хоч замки, хоч чудовиськ, хоч казочки для дітей. 

— Це не казочки, і я не дитина!

— Угу, ти — воїн. Тільки чомусь вештався без діла по ринку.

— Тобі ж можна розпитувати ледь не кожного подорожнього, — зухвало озвався юнак. — То чим я гірший за тебе?

Лонхат презирливо пирхнув:

— Тим, що не відрізняєш правду від брехні й готовий повірити у будь-яку нісенітницю, аби звучала красиво.

— Те, що це красиво, не означає, що це брехня, — юнак вперто задер підборіддя. — Нащо комусь вигадувати таке? Просто в нас у степу все інакше. А той чоловік клявся, що в імперії магію дістають з під землі. Невже справді не віриш? Кажуть, ти на власні очі бачив мага у Вітахольмі.

— Я бачив щось, — заперечив старий неочікувано жорстко. — Але я був виснажений, поранений, ледь тримався на ногах, та й відбувалося все в темряві. Я не певен, що то не була гра тіней та світла або морок втомленої свідомості. Ти й уявити собі не можеш, у що готова повірити людина на грані відчаю, аби просто вижити.

Хлопець понизив голос до шепоту:

— Але ж ти бачив.  

— Можливо, Лікіте, — задумливо озвався старий. — А можливо й ні. І я не знаю, що чекає на нас за горами, але нагадую: там ми лише гості. Посланці, які мають спостерігати, думати, робити висновки. Та, якщо все йтиме добре, шукати союзників. Ми не втручатимемося в чужі справи, не пхатимемо ніс в чужі традиції й тим більше не робитимемо нічого без дозволу господарів. Зрозуміло? А тепер повернися в стрій. В цій подорожі ти не мій небіж, а лише помічник конюха, тобі не місце на чолі загону.

— Але я…

— Жодних але.

Додавати, що попереду на них можуть чекати не лише свята й привітання, а стріли, Лонхат не став.

Дорога під копитами коней виглядала хоч і не зовсім доглянутою, але й не остаточно занедбаною. Ейдан згадував, що прокладали її ніби-то у давнину, коли імперія ще робила спроби налагодити торгівлю з дальнім східним узбережжям. Втім, про хольдінгів в ті часи тут навіть не чули, кочові племена виявилися не надто дружніми, тож довгі подорожі сушею швидко втратили сенс. Пізніше, звісно, нею ходили окремі мандрівники та шукачі пригод, але незаселені землі та високі гірські перевали стали надійним кордоном між двома світами. 

Війна з Талгатом немов прорвала цей невидимий кордон. Той, хто втратив рідну домівку одного разу, вже ніколи не почуватиметься в безпеці, де б не знайшов новий притулок. Чи варто дивуватися, що багато хто з хольдінгів залишив рідні краї, щоб відшукати своє місце наново у величезному, невідомому світі? Дехто йшов назавжди, дехто повертався з розповідями. Люди слухали, запам'ятовували, ставили запитання. Те, що раніше здавалося їм лише цікавими історіями на один вечір, тепер стало важливим і значущим. Старий шлях чекав на тих, хто волів би розкрити його таємниці, і Лонхат легенько пнув коня п’ятами й впевнено рушив на захід.

З моменту втрати Вітахольму минуло вже три з половиною роки, а старий наставник дітей конунга досі не знайшов ані спокою, ані нової цілі в житті. Спершу його тримала необхідність виконати останній наказ Йорунн, аби не зробити її жертву безглуздою. В той момент Лонхату довелося запхати власні переживання у самий дальній кут душі, аби змусити людей рухатися. Він мав довезти до Гілона поранених та приголомшених остаточною поразкою людей, що ледь трималися у сідлах. І він це зробив, хоч за кілька днів шляху останні темні волосинки на його голові стали білими, як сніг. Втім, саме у Гілоні стало ясно, що ніхто не знає, що ж робити далі.