Глава 1

Безкровні вуста вже ніколи не розімкнуться — ні для тихих вечірніх розмов, ні для сміху, ні для обіцянок, що колись зігрівали його серце. Ці вуста більше незалишать ніжних поцілунків на його губах — тихпоцілунків, від яких паморочилось у голові, темніло в очах і вздовж хребта пробігала солодка тремтливахвиля. Тих поцілунків, що починалися ледь відчутним дотиком і розросталися у бурю почуттів, розлітаючись тілом гарячими іскрами.

Він більше ніколи не побачить у таких рідних лілових очах власного відображення. У їхній глибині колись жило його життя — цілий всесвіт, наповнений світлом і обіцянкою майбутнього. У тих очах він знаходив спокій, утіху й сенс; у них відбивалися його надії, страхи та мрії. Але тепер вони згасли. Ліловий колір став холодним. І разом із ним розсипалося не на дрібні уламки, а вщент його власне життя. Воно кришилося, розпадалося на пил і попіл, залишаючи по собі криваво-багряний слід. Ці смуги тяглися крізь його серце, крізь його думки, і їм судилося кровоточити вічно, не знаючи загоєння.

І його руки… його руки навіки окроплені кривавим кольором тієї людини, що оселилася в його серці й уже ніколи не зможе піти. Цей колір не змиє ні дощ, ні сльози, ні роки. Він ув’ївся в шкіру, в саму душу, став частиною його єства. Він бачитиме його у снах, відчуватиме в кожному дотику, чутиме в битті власного серця. І скільки б не минуло часу, скільки б не змінилося світанків і заходів, цей слід залишиться — німим нагадуванням про любов, що була сильнішою за життя й виявилася страшнішою за смерть.

***

На всі боки простягається вічно-білий, дрімучий ліс. Укритий снігом, самотній, тихий і яскраво виблискуючий у променях денного сонця. Воістину чарівне видовище для людини, яка жодного разу не бувала в засніженому королівстві, де подібні хащі були чимось звичним і навіть нудним. Сніг усюди блищить однаково — це правда. Звідси й відсутність будь-якого інтересу до чергового місця, засипаного дрібними сніжинками.

Та в цьому лісі було дещо справді дивне, щось, що відрізняло його від будь-якого іншого джерела деревини. Насамперед — абсолютна тиша. Ні співу птахів уранці, ні виття диких вовків уночі. Суцільне… ніщо. Наче цей ліс сам по собі був витканий із тиші. Або ж ніби… щось у ньому змушувало всю живність мовчати.

Це приводило до другої причини, чому це місце не таке, як інші. Адже для пояснення зникнення людей і тварин, що випадково забрідали сюди, вигадали дещо доволі абсурдне — відьму. Ту саму відьму зі сторінок дитячих казок і моторошних оповідей, яка, за словами місцевих мрійників, розсікала на шматки всіх, хто наважувався порушити її спокій. Звучить, звісно, як звичайнісінька легенда, вигадана, аби налякати неслухняних дітей.

— Сміховинно, — тихо пирхнула Перонель, зігріваючизмерзлі пальці гарячим подихом. — І що ж тоді їсть ця пані… трави? ягоди? Чи, може, снігом живиться?

Очевидно, на такій дієті довго не протягнеш, якою б великою відьмою не була ця жінка. Тож версію про всемогутню чаклунку, що мешкає в лісі, вонавідкинула майже одразу. До того ж у неї була простіша й значно реалістичніша теорія — звичайний холод, що пробирає до кісток. Дівчина й зараз відчувала його всім тілом, крізь густе хутро дорогої шуби й щільну сукню…

Вона блукала цим лісом лише кілька годин — зовсім небагато, як на її власну оцінку, — але тіло… З кожним кроком воно ставало дедалі важчим, ніби ось-ось упаде в замет, очікуючи власної смерті. Без сумніву, ті, хто приходив сюди по дрова, просто валилися з ніг і замерзали до смерті. Те саме ставалося й з тваринами, що шукали поживи.

Нічого надприродного в цьому не було. Хіба що… у цій місцевості не мало б бути настільки холодно.

За межами лісу існувало ціле селище, де температура нічим не відрізнялася від звичної для будь-якого куточка королівства. Але ця хаща… вона була іншою. У чому ж причина? Можливо, вирубали забагато дерев, і вітер став лютішим? А може, це якась аномальна зона? На жаль, якщо причину зникнення життя в цьому лісі Перонель ще могла зрозуміти, то природу цього холоду — навряд чи. Єдине, що спадало на думку, — знову відьма. Відьма, яка змогла зачарувати цей дрімучий ліс. «Пх, повернулися до того, з чого почали…»

Оніміла нога зачепилася за щось тверде, приховане під товщею білосніжного снігу, і змушує заклякле від дивного холоду тіло падати додолу, попри всі накази розуму. Час наче сповільнився в ту мить. Ось крихкі окуляри в темній оправі падають на холодну подушку зі сніжинок, ризикуючи розбитися; а слідом за ними на землю валиться й сама дівчина

Як же безглуздо… Побачив би зараз хтось Перонель в такому вигляді — напевно засміявся б. Добре, що воназовсім одна… Та чому ж вонам узагалі впала? Як незграбна дитина, перечепилася о корінь? Чи о невдало виступаючий камінь?

Ах… розмірковувати вже зовсім немає сил. Та й яка, зрештою, різниця?..

Долоня, обтягнута темною тканиною рукавички, з характерним хрустом стискає під собою сніг. Прохолодно… Здається, вона і не помітила, як раптом стало спекотно. Спекотно? Отже, обмороження? Боже, ні, байдуже… Це вже зовсім не має значення. Головне — цей білосніжний покрив приємно обпікає тіло й відносить думки дедалі далі від проклятого лісу та його нестерпних загадок.

Перонель втомилася. Досить із неї. Хочеться спати…

Сніжинки повільно спадали з неба й м’яко торкалися їїблідого обличчя. Вони лягали на вії, на закам’янілі губи й на щоки — і відразу зникали, танучи, ніби їх ніколи й не було. Кожна сніжинка забирала із собою уламки думок. Поступово в голові запановувала блаженна порожнеча. Ні страху перед можливою смертю, ні гіркоти втрати, ні жалю за нездійсненим — навіть радість, колись яскрава й знайома, розчинялася, як ці сніжинки на шкірі.

Вона лежала нерухомо, і холод уже не здавався ворогом. Він ставав чимось схожим на ніжну колискову. Повіки наливалися свинцевою важкістю, вії злипалися від інею. Кожен вдих давався важче за попередній, а паа, що виривався з вуст, здіймався вгору тонкою, примарною цівкою. Пальці заніміли, перестали відчувати і тканину рукавичок, і холод снігу.