Покаяння

Розділ 1

У своєму номері в мотелі, лежачи на ліжку та закутавшись в одіяло Наталка дочитувала історію своєї любові до Влада Руденка. Написані вручну, але розбірливим почерком нотатки ніби дістали з глибин мозку ті спогади, які вона намагалась довго забути, покинути як тягар і ніколи не повертатися до них. Вони лише зайвий раз нагадали їй темні події дворічної давнини і примушували знову страждати. Наталка навіть деякий час перестала їздити тими вулицями, ходити в ті місця, які б нагадували їй про Влада, але вона весь час здогадувалась, що коли-небудь ці кляті гроші вернуться їй боком. Записник складався з короткої оповіді про Наталку та Влада, про їхні зустрічі в ресторанах і на квартирах, та про долю його дружини. Окремо вклеяні були сторінки кримінальної справи про свідчення Влада та Наталки і нарешті сам вирок суду. На останній сторінці великими літерами містився надпис:

«Лише важка праця, усвідомлення провини через покаяння зможе змінити тебе і твоє життя».

Трохи нижче вже іншим значно незграбним і кострубатим почерком було дописано: «Немає покаяння - немає щастя пізнати материнство».

Наталка була втомлена, вона практично нічого не їла, але незважаючи на час, а була вже майже північ не змогла зімкнути очей. Події сьогоднішнього дня крутилися в її голові як у танці і не давали зосередитися на головному. Вона думала, що це родина покійної дружини Влада організувала їй таку помсту, тоді навіщо везти її так далеко і організовувати всі ці зустрічі. Може конкуренти чи політичні суперники його батька влаштували все для того, щоб шантажувати. Але це вони могли зробити і з його сином, то ж до чого тут вона. На додаток ще й ці справи у мішках, тут напевно не тільки вона одна така з темним минулим. Не викликало сумнівів, що і Сашко і Леонтій Іванович теж знаходяться у селищі через якусь провину. Хто ж тоді всі ці люди, які тут керують, хто їх найняв і хто це все контролює? З такими думками Наталка просиділа майже до ранку і заснула тоді, коли почало світати.

Розбудив її стукіт в двері, це знову була офіціантка з кафе. Наталка відчинила і молода дівчина із заплетеним назад волоссям шоколадного кольору повідомила про сніданок, який чекає її внизу.

- Це що робота така в тебе будити мене щодня? - важким, сонним голосом запитала вона.

- Я лише виконую вказівки, - відповіла та і попрямувала до сходів.

- Чиї вказівки? Зачекай. - намагалась зупинити її Наталка.

Неочікувано для неї офіціантка повернулась назад. Вона була ще досить молодою, не більше двадцяти, її карі очі примружились і поклавши одну руку на пояс дівчина впевнено пояснила.

- В цьому будинку всім заправляє дядя Жора.

- Цей здоровило, що плюється коли говорить, - згадала Наталка.

Та кивнула головою.

- Взагалі то не раджу з ним сперечатись, інакше будуть проблеми.

Вона не заходила в кімнату і час від часу заглядала на сходи.

- Як тебе звати?

- Зараз це не має значення, - злегка посміхнувшись відповіла офіціантка, - мені пора йти.

Наталка згадала, що їй не можна спізнюватись і хутко почала збиратись. Для цієї роботи, якою вона займалась підійдуть джинси і кофта, тому збори не зайняли багато часу і за двадцять хвилин вона вже спускалась в кафе. Офіціантка піднесла їй еспресо із яблучним рулетом і нахилившись над столом тихо прошепотіла:

- Віка.

- Що?

Від несподіванки Наталка не розчула, що та шепоче і офіціантці прийшлось повторити.

- Мене звати Віка, - промовила та і голосно додала, - одяг для прання залиште в цьому пакеті на коридорі, біля вашої кімнати.

Вона подала Наталці складений пакет і відійшла за барну стійку.

- Я так розумію, що вибирати сніданок я не зможу, - розлючено про себе сказала вона, -  прийдеться їсти те, що дають.

Віка у відповідь лише розвела руками. Наталка неохоче поснідала тим, що їй запропонували, потім повернулась в кімнату, щоб спакувати брудний одяг. Опісля похапцем подалась до селищної ради. Після вчорашньої грози на вулиці стало прохолодніше, повертатись по куртку вона не захотіла і швидким кроком, переступаючи через калюжі дійшла до місця праці. Двері в селищній раді залишались відчинені, проте всередині було порожньо. Наталка зайшла до кімнати з мішками і продовжила розв'язувати спаковані справи. Ближче до обіду їй вдалось закінчити цю роботу і вона почала групувати їх у невеличкі купи, але через біль у пальцях аркуші постійно падали. Вона зупинилась і присіла на стілець. Її руки були червоні, через долоні проходили білі звивини від шнурків, про манікюр вже можна було забути.

Трохи посидівши Наталка почала згадувати скільки вона вже тут знаходиться. Це був третій день її перебування в цьому селищі. Сьогодні четвер, а відрядили її на тиждень, і значить через чотири дні, тобто в понеділок, якщо вона не з'явиться на роботу, її почнуть шукати. Це звичайно в ідеалі, а насправді може бути й гірше. Ще одна думка з'явилась в її голові - це спроба втечі. Але тут має бути ідеальний план, вона вже бачила, як завертає назад в селище дорога біля лісу, проте треба шукати інші шляхи.

Її роздуми перебили кроки, що доносилися від скрипучих сходів. Наталка вийшла в коридор і побачила перед собою Арсентіївну.

- Як справи у нашої роботяги? - відразу запитала вона.

Побачивши не впорядковані аркуші та розкидані куски шнурків вона розсерджено скривилась.

- Е - е, дорогенька, так діла не буде. Треба працювати краще.

- Я роблю, що можу. Подивіться на мої руки, - виправдовувалась Наталка.

- Так, це руки нероби, - дивлячись на неї говорила Арсентіївна, - ви там в містах звикли доглядати за собою, щоб не дай бог не подряпатись, не спітніти. Поки що поясню тобі по-людськи – якщо не почнеш робити швидше, прийдуть ті, що покваплять тебе.

- Не треба погрожувати, буду робити так як зможу, - розлютилась Наталка.

Арсентіївна підійшла ближче до неї, її великі очі стали ще більшими, а ніс з горбинкою покрився зморшками. Вона буквально скипіла і шиплячим голосом проказала: