Чорний пакет

Розділ 1

Наталка прокинулась коли на годиннику була пів на десяту ранку, сонце вже добряче світило у єдине вікно, яке було в цій кімнаті. Оглянувши все навколо вона зрозуміла, що з моменту розпаду Радянського Союзу тут нічого не змінилося. Стіни були поклеєні рожевими шпалерами, посеред кімнати стояв круглий, дерев’яний стіл із жовтою скатертиною і графином води на ньому. В кутку розташовувалося м’яке крісло, накрите декоративно вишитою подушкою, в іншому кутку ще одне просте дерев’яне крісло і шафа. Біля вхідних дверей знаходились ще одні двері в туалет чи у ванну. Пізніше Наталка побачила, що все це там було разом, тільки замість ванної стояла душова кабіна.

Загалом в кімнаті було прохолодно, вона не побачила радіаторів, проте біля шафи знаходився електричний обігрівач. Ввімкнувши його Наталка дістала з рюкзака полотенце, мило і пішла приймати душ. Потому вона розпакувала інші речі: одяг повісила в шафу, ноутбук і диктофон поклала на стіл. Телефон був повністю заряджений, але покриття відсутнє. Наталка підійшла до вікна щоб побачити краєвид селища, якого вночі не було видно. На вулиці стояла малохмарна погода, прямо перед нею ріс старий садок з кривими, низько нахиленими деревами, далі простягалася вулиця з приватними будинками. Майже біля кожного з них довгими рядами тягнулися скляні теплиці і тепер ставало зрозумілим яким бізнесом в основному займалися місцеві мешканці. Людські теплиці переходили в городи, а за ними починався густий ліс, який сягав аж до пагорбу і плавно переходив у горизонт. Що було за лісом Наталка вже не могла побачити і вона повернула голову щоб розгледіти іншу сторону селища, проте це можна було зробити лише перейшовши на фасад мотелю.

Вже майже десята, а її присутністю ніхто не цікавився, і тоді вона згадала, що в цьому приміщенні ще є кафе і вирішила спуститися вниз щоб відвідати його. Внизу направо від сходів розташовувалося саме кафе, ліворуч був магазин, а прямо – вихід на вулицю, де вчора вночі зупиняв свою машину Антон. Через ранню пору в кафе знаходився лише один відвідувач і Наталка підійшла до барної стійки глянути в меню. Тут були пельмені, вареники з картоплею і з лівером, деруни, український борщ, чотири види салатів, спиртного не значилось, а лише багато видів соку, солодкої та мінеральної води. Вона замовила каву еспресо, рулет з вишнями і присіла біля вікна лицем до виходу. Так вона могла бачити мотель з фасадної сторони, а також хто заходить у кафе.

Чекаючи замовлення Наталка звернула увагу на вироби з каменю, які прикрашали з обох боків барну стійку. Треба було добре пофантазувати, щоб зрозуміти, що автор хотів показати цим витвором. Не то коні, не то олені, тільки без рогів із зігнутими вниз головами дивились на відвідувачів з-під чола широкими очима.

У вікні Наталка побачила вчорашнього нетверезого пасажира, який вийшов з мотелю і закурив цигарку. Сашко розглядав все навколо з великою цікавістю, він підійшов до дороги, позаглядав в різні сторони, потім повернувся до мотелю і довго дивився у напрямку другого поверху. Він був ненабагато старший за неї, трохи огрядний, з короткою стрижкою і невеликою залисиною на маківці. Його сіра куртка розстібнулася і з неї виглядав пом’ятий чорний піджак. Докуривши цигарку він зайшов в кафе.

- Пиво є? - впевнено запитав Сашко.

Бармен здивовано глянув на нього і спокійно відповів:

- Це безалкогольне кафе.

- Тоді пляшку мінералки.

Сашко взяв воду і пішов назад в мотель. Він не звертав увагу ні на кого, очевидно, що похмілля його примушувало думати лише про свій важкий стан. Скоріш за все він і Наталку не впізнав, але їй здалась дивною його поведінка. Складалось враження, що і мотель, і саме селище було йому незнайоме, а як же батьки, чому він повернувся до номеру в мотелі, а не йде до них. Наталці принесли сніданок і з’ївши один кусок рулета вона почула голос з сусіднього столика.

- Смачного, - це був старший чоловік, який сидів в кафе ще до того, як туди зайшла Наталка, - можна до вас приєднатись?

Не чекаючи дозволу він піднявся і взявши свою кружку сів поряд з дівчиною.

- Леонтій Іванович, - представився він.

- Наталка.

Він вмостився навпроти неї.

- Кава тут добра, правда? - похвалив він, - це через воду, вона має особливий смак.

Наталка перестала їсти, і ще раз попробувала каву.

- Так, дійсно, я раніше і не звернула увагу, - зауважила вона.

Леонтій Іванович говорив привітно, але насторожено, весь час поглядаючи на вихід. З вигляду йому було за шістдесят, густе сиве волосся укладалося назад, а невеличка борідка навколо рота додавала солідності. Решта його обличчя була гладко вибрито, а великі очі трохи примружувались при розмові якби придивлялись до чогось. Так роблять люди, які мають проблеми із зором.

- Я бачив як ви приїхали, - продовжував розмову Леонтій Іванович, - і як перша ніч в цьому селищі?

- Ви живете у сусідньому номері? - уточнила Наталка, - тож ви знаєте, що я приїхала пізно вночі, тому спала міцно і добре.

- Прошу, не ображайтесь, - посміхнувся він, - просто мій вигляд не був привітний, самі розумієте, коли серед ночі встаєш з ліжка...

Леонтій Іванович відкинувся на спинку крісла і провів руками по своїй борідці. Він робив так часто, навіть не помічаючи цих рухів. Наталка слухала його, куштуючи рулет та інколи поглядаючи то на годинник, то у вікно. Пам’ятаючи про інцидент з дядею Жорою вона вирішила вести себе обережно з незнайомцями. Проте цей чоловік видався їй іншим, його мова була щира, а вигляд  добрим.

- Я теж не місцевий, - продовжував Леонтій Іванович, - приїхав сюди три дні назад і кожного ранку п’ю тут каву. Можна спитати звідки ви?

- Я з Києва, журналістка, буду писати про місцевих фермерів.

- Вибачте за цікавість, але дозвольте запитати чим ви приїхали? - запитував далі Леонтій Іванович.

Наталка підняла запитально брови.

- Автобусом чи на поїзді? - уточнив він.