Овочевий бізнесмен

Всі власні назви і імена героїв вигадані і не мають нічого спільного із реальністю.

«Щоб заробити на життя, потрібно працювати. Але щоб розбагатіти, потрібно придумати щось інше.» (Альфонс Карр)

Розділ 1

Так вже побудоване людське суспільство, що кожен досягає свого успіху тим шляхом, який вважає собі за потрібне. Одні це роблять чесно, важко працюючи – розумово чи фізично, інші хитрістю чи підступністю, пройшовши по кістках, чи заплативши певну суму коштів. Людина розуміє, що життя коротке і треба встигнути багато зробити змолоду, бо потім вже не встигатимеш за прогресом, здоров’я підкачає і перспективи закінчаться. Тоді то і не звертаємо увагу на те, яким чином ми досягаємо успіху. Шлях до нього має бути швидким, думаємо ми, треба встигнути все – заробити гроші, піднятися по карʼєрній драбині, зайняти свою нішу на найвищій гілці успіху, бо якщо запізнилися, то здоровʼя підкачає і перспективи закінчаться.

Буває, що зіграє з людиною в добрий чи поганий жарт «випадок». Як от з одним молодим чоловіком, що працював начальником в певній установі і, як і кожного дня, прокидаючись вранці у свій звичний спосіб збирався на роботу.Жінка попрасувала йому одяг, поклала в сумку бутерброди на обід, але через розлиту каву прийшлось міняти сорочку і ненадовго затриматись. Розуміючи, що не встигає на свій звичний автобус чоловік вирішив перейти вулицю не на світлофорі. А у водія машини, що проїжджала поряд саме в цей час задзвонив телефон. Шукаючи його в кишені він на мить відвернув свій погляд від дороги і вони зустрілись в одному місці. Начальника не стало, а через декілька днів на його місце призначили заступника, який на таке і не очікував - «випадок». Звісно таке трапляється рідко.

Переступаючи через принципи, закони моралі, порядність, прямуємо до мети. Тут тихенько занесли хабаря, там непомітно підставили колегу або переспали з керівником вище рангом. І от нам все вдалося, в неповні сорок років ми стали директором фірми, чи високопоставленим чиновником, нас знають і цінують всі люди з нашого кола, телефонують на свята, чи на день народження, запрошують на банкет, на пікнік, чи на полювання. У нас дорога машина, квартира в новобудові в центрі міста, контора в престижному офіс-центрі. І звісно зʼявляються заздрісники, що бажають так само високо піднятися. Проте вони ніколи про це не скажуть й тільки чекають, щоб ми спіткнулися, і тоді зайняти наше місце. А що, коли ми спіткнулися, чи ще гірше впали, тоді все – ми нікому не потрібні, нас викреслять і забудуть.

Гроші, карʼєра, успіх і не важно як ми всього досягнули, ми вже там, на висоті. Аж тут раптом  інфляція, зміна конʼюнктури ринку, конкуренція, державний переворот, природна катастрофа, чи ще якесь лихо і гроші починають зникати. Машина вже не така дорога, а лише засіб для пересування, квартира ще в новобудові, але контору з престижного офіс-центру прийшлось переселити на окраїну в підвал, та ще гірше – захворів хтось із близьких і потрібні великі кошти на операцію за кордоном. Друзі зникли і на полювання, на пікнік, чи на банкет вже не запрошують, не кажучи навіть щоб позичити гроші на лікування. Тоді ми поступово починаємо згадувати ті часи, коли були внизу, тобто «ніким», навіть ще не на початку успіху. Можливо хтось і подумає, що не варто було поспішати, а досягати цілей поступово, обдумуючи кожен крок, не переступаючи через когось, зберігати совість і мораль, не вчиняти підло. Але таких мало, так вже людина влаштована, що рідко бачить себе зі сторони, хіба що хтось їй може й підскаже…

Працьовитість і розум Наталки побачили ще в студентські роки та пророкували їй велике майбутнє в журналістиці. Готуючи невеликі статті вона чітко відкидала нецікаву й некорисну інформацію і подавала лише актуальну та необхідну. Жага до знань, новин у світі та всього, що відбувається навколо швидко виокремили її серед інших і вже на пʼятому курсі університету їй запропонували посаду в столичній газеті «Київські хроніки». Основним напрямком роботи була соціальна тематика: інтервʼю із багатодітними матерями, волонтерами, які збирають гроші на лікування хворих дітей, розповіді про нещасну долю жінок, немічних і старих, які зазнали насилля. Її статті з року в рік набирали популярності і Наталці дозволили навіть вести свою колонку, а з часом і очолити відділ соціальних питань.

Офіс видання знаходився у Києві, на правому березі, в старому приміщенні колишньої військової казарми. Верхні поверхи були квартирами, а на першому розташовувався продуктовий магазин, перукарня і їхній офіс. Газета займала два великі кабінети де працювало вісім працівників окремо відгороджені один від одного скляними перегородками, ще один кабінет ділили головний редактор і секретар. «Київські хроніки» можливо вважалося виданням цікавим, але до високої аналітики і не прагнуло, це було щось середнє між «жовтою» пресою та популярними тижневиками. Наталка Вервега працювала тут вже пʼять років і ділила частину відгородженого скляною перегородкою кабінету ще з одним працівником – Максом. Макс був ненабагато старшим за неї, високим брюнетом. Завжди виважений, спокійний і відвертий тобто той, на кого Наталка могла покластися, проте в нього не було творчого запалу, енергії, яка підштовхувала до дій. Він міг спокійно переглядати сайти інших видань, чи сидіти в телефоні і чекати поки йому дадуть роботу, зробивши яку Макс знову займався своїми справами. Він мало задавав питань, не нагнітав, не навʼязував своєї думки, робив все якісно і Наталка не мала до нього претензій, така позиція Макса їй подобалось. Він часто підвозив її на своїй машині на роботу, оскільки жили вони поруч на лівому березі в районі «Дарниці». Наталка два роки назад купила квартиру в новобудові, а до того ділила наймане житло з однокурсницею, щоправда на машину вже грошей не вистачило - все пішло на житло, ще й батьки допомогли. Сімʼї вона ще не завела, все займалася карʼєрою, звичайно були захоплення, але чи то чоловіки попадались нерозважливі, чи вона ще була не готова до серйозних стосунків.