Епілог. Мрії, які здійснилися

Мрії не збуваються від самої лише віри. Їх здійснюють люди — ті, хто поруч, хто підтримує, хто вірить разом із тобою.

Саундтрек: «Не просто кава» — Анатолій Грітченко

Кава: Ice Almond Cream Latte

Літній Київ дихав теплом, ніби хтось накрив місто золотою ковдрою. Сонце лилося між каштанами, змішуючи запах свіжої випічки та кави. Легкий вітер приносив шум Дніпра, сміх з набережної й знайоме передчуття літа, яке завжди пахне надією.

Dream цього вечора світилася особливо м’яко. Дзвіночок над дверима час від часу озивався, впускаючи чергового друга. Лампи кидали теплі кола світла на полиці з книжками й записниками мрій. Простір дихав тим самим відчуттям дому, заради якого я колись усе почала.

Фотографії людей, чиї мрії здійснилися тут, мерехтіли у світлі гірлянди. Я бачила їх сотні разів, але кожного разу усміхалася, ніби вперше.

Арсен підійшов тихо, поклав долоню мені на плече.

— Десять історій… І всі вони народилися в цих стінах, — сказав він.

— І це лише ті, про які ми знаємо, — усміхнулася я. — У коментарях під постами ще сотні людей пишуть, що теж знайшли тут свою мрію.

— Коли створювала Dream, думала, що вона стане такою важливою не тільки для тебе? — запитав Андрій, м’яко обіймаючи мене за талію.

Я заплющила очі на мить, ловлячи тепло двох рідних обіймів.

— Тепер це не мрія, — прошепотіла. — Це ціль. Рости, розвиватися, давати шанс на нові історії… набагато більше, ніж десять.

— Гей, досить милуватися фото, — гукнув Саша, тримаючи піднос. — Кава готова, сідайте вже.

Ми всі зібралися за великим дерев’яним столом. Сміх, легкі суперечки, розповіді про цей сезон, нові міста, перемоги й поразки, які вже не болять, — усе перепліталося між собою, створюючи шум щастя.

— Торі, — озвався Тімур, крутячи чашку в руках. — Яка твоя улюблена історія?

Я задумалася, проводячи пальцем по краю чашки.

— Вони всі особливі… але, мабуть, мрія Терези. Вона навчилася знову вірити. А найцінніше — що віру їй повернули саме люди з нашої аудиторії. Зараз викладає в медичному й веде власну студію танців… — я усміхнулася. — Настоялася, як хороша кава.

Хтось засміявся.

— Тіма, а твоя? — запитала я.

— Та це ж очевидно, — він кивнув у бік картин на стіні. — Історія Максима. Він тут творив, сміявся, нервував, злився… А тепер готує виставку в університетській галереї.

— Значить, прийдемо всією бандою, — кивнула я.

Зоряна, його муза притулилася до нього, а він лагідно поцілував її тім’я.

— А мені найближче історія пані Наталії, — сказала вона. — Вона почала життя спочатку. І свій блог веде так, що хочеться кинути все й мандрувати разом із коханим.

Катя, поправляючи пасмо волосся, додала:

— А мене найбільше вразили Влад і Аніта. Це ж… кохання, що вистояло все. Я теж не раз розходилася з хлопцями через гастролі, поки знайшла того, хто поїде хоч на край світу, аби бути поруч.

Саша всміхнувся й поцілував її в скроню.

— А я люблю історію Даші й Кості, — сказав він. — Теплу, легку, як початок літа. Вони мандрують і живуть так, ніби кожен день — маленьке свято.

Діма злегка підняв руку:

— Для мене — історія Олени та Марго. Їхні записки на стікерах… це щось. Досі інколи знаходжу нові. Оленка тепер працює в моєму офісі, а Марго зустрічаю ввечері біля входу — ідуть на свої прогулянки.

Віра торкнулася його плеча:

— А мені подобається історія пана Івана. Вона така світла. Діти повернулися до живого спілкування, до гри. Йому це подарувало… друге життя. А ще він подружився з пані Наталею, і вони так мило спілкуються…

— От у нас і перша історія дорослого кохання, — засміялася я.

Арсен, як завжди спокійний, додав:

— Мрія маленької Єви теж варта слова. Її сім’я тепер живе в мирі. На початку літа вони поїхали в подорож… Вона надіслала мені фото й написала, що стала “зовсім дорослою”.

Іра ніжно взяла його за руку.

— А історія братів… — тихо мовила вона. — Найважча, але така важлива. З того часу, як вони відновили будинок, у Сергія повертаються спогади. А Павло підтримав його мрію викладати в ліцеї… І він завжди поруч.

Ми на мить замовкли. Добра тиша. Та, що потрібна.

— Котику, залишився ти, — сказала я Андрію.

Він усміхнувся, нахилив голову.

— Для мене — історія Ігоря. Коли складно знайти фінальні слова чи обрати правильну мелодію… я згадую одну мудру жінку, — він глянув на мене теплими очима. — «Правильні — ті, що написані серцем». Ігор видав дві електронні книги й працює над новою. А ти, моя нота, обіцяла йому презентацію в Dream.

Я кивнула, дивлячись у вікно, де повільно тонуло в золоті літнє сонце. Потім зновк поглянула на фото людей, чиї мрії ожили тут, у моєму маленькому всесвіті.