Розділ 10. Ходи серцем

Він мріяв бути корисним і передати свої вміння далі. І коли навколо нього знову зазвучали дитячі голоси — він відчув, що молодість не зникла, вона просто чекала свого ходу.

Саундтрек: «Старі фотографії» — Скрябін

Кава: Турецька кава з кардамоном

Літо у Львові пахло кавою, свіжою випічкою та теплим каменем, що тримав сонце до пізнього вечора. Туристи неквапливо блукали вулицями, трамваї дзвеніли м’яко й мелодійно, а вітер приносив аромат лип, від якого місто здавалося ще світлішим. Львів у цей сезон завжди ставав домашнім — затишним, щирим, трохи розслабленим.

У такому світлі Dream виглядала не просто кав’ярнею — радше тихим прихистком для тих, хто хоче перепочити від суєти. Місцем, де можна знайти свою партію тиші.

За кутовим столиком сидів літній чоловік. Сиве волосся було охайно зачесане, вуса підстрижені, а сірі очі уважно дивилися на шахову дошку. Фігури чекали на бій, але опонента не було. Пан Іван трохи прикрив очі, ніби повертаючись у роки, коли поруч завжди хтось сидів: турніри, комбінації, перемоги, поразки… Інше життя.

Я підійшла і тихо запитала:

— То які сьогодні виграють, пане, чорні чи білі?

Він повільно обернувся, усміхнувся:

— Не хочете скласти мені компанію, юна леді?

— З задоволенням. Торі, — я простягнула руку.

— Іван, — відповів він, потискаючи її.

Гра почалася рівно, спокійно: хід, відповідь, короткий аналіз, неспішні комбінації. У повітрі витав аромат кардамону й тепла увага двох людей, які говорили мовою фігур.

— Шах і мат, пане Іване, — сказала я, зробивши фінальний хід.

Сиві брови піднялися, він примружився, розглядаючи дошку.

— Як це можливо? Я ж більше двадцяти років у цій справі…

Я всміхнулася легенько:

— У кожній партії є несподіванки. І шанс виграти — навіть коли здається, що позиція програна.

— Зараз важко знайти гідних опонентів, — у його голосі прозвучало щире схвалення. — Ти мене здивувала.

— В університеті ми з другом ходили в шаховий клуб, — відповіла я. — Класичні тактики швидко набридли, тож ми вигадували свої. У мене був цілий записник з комбінаціями… Я недавно його знайшла і не знаю чому, але вирішила взяти з собою. Мабуть, це такий… поклик серця.

Я дістала блокнот і передала йому. Пан Іван уважно перегортав сторінки, в його очах світилася інтерес і легка ностальгія.

— Гідних опонентів треба не шукати, а виховувати, — додала я. — Передавати досвід тим, хто може стати новим поколінням гравців.

Він підняв погляд.

— Це моя мрія, чесно кажучи. Але… мабуть, у моєму віці вже пізно починати щось нове. Дітей цікавить інше.

— Мрії не мають терміну придатності, пане Іване, — відповіла я м’яко. — А у Львівській аудиторії Dream точно знайдуться ті, кому це буде цікаво. «Вечори шахів з паном Іваном», — я провела рукою в повітрі, ніби показуючи майбутню афішу. — Як вам ідея?

На його обличчі з’явилася тиха, тепла посмішка — майже дитяча, така, що розцвітає від самої лише надії.

— Чудово звучить, — сказав він тихо.

— Я все організую. З вас тільки присутність.

Він кивнув. Я зробила кілька фото дошки — для анонсу.

* * *

У п’ятницю Dream вперше за довгий час наповнилася дзвінкими голосами. Діти та підлітки оточили пан Івана, а він, немов роками молодший, пояснював їм різницю між фігурами, їх траєкторії, показував малі хитрощі, на які не зважають новачки. Його усмішка не зникала ні на мить.

— Дивись на нього, — прошепотів Арсен, стоячи поруч. — Він ожив.

Діти ставили питання, сміялися, пробували свої перші ходи, сперечалися між собою, хто почне партію першим. Пан Іван відповідав терпляче, з радістю, із тим спокоєм, який мають лише майстри, коли передають досвід.

Арсен протягнув мені нашу стару шахову дошку.

— Я минулого разу не відігрався. Хочу реванш.

Я засміялася й сіла навпроти. У куточку знову ожила друга партія — наша, тепла, знайома.

На поличці Dream, серед різних книжок, знайшлося місце і для мого блокнота з комбінаціями. Тепер він став частиною історії, що продовжиться. Нагадуванням: що мріяти — ніколи не пізно. І кожна мрія, зроблена серцем, знайде свій хід.