Розділ 8. Мрія на колесах

Вона втратила надію і забула як чути себе, але іноді достатньо однієї людини, яка знову навчить вірити і танцювати.

Саундтрек: «Незламна» — ЛЮСЯ КАВА

Кава: Флет–вайт з м’ятою

Осінній Харків зустрічав м’якою прохолодою, легким туманом і запахом мокрого листя. Листя каштанів шаруділо під ногами, діти з наплічниками поспішали до школи, сміючись і ковтаючи прохолодне ранкове повітря. Місто жило звичним ритмом — спокійним, приглушеним, але теплим у своїй осінній зрілості.

Dream стала затишним притулком: трохи запітнілі вікна, на поличках — нові листівки з харківськими осінніми пейзажами, а в повітрі — аромат кориці, кави і чогось домашнього. Я рухалася вже повільніше, іноді несвідомо торкаючись животика. Осіння Dream була особливою — ніби тут народжувалися не тільки історії, а й маленькі мрії.

Андрій сидів поруч, перевіряв документи, а я горнула долонею сторінки альбому історій. Час від часу погляд вислизав у вікно — за ним студенти намагалися встигнути на першу пару, а життя було простим і справжнім.

Бариста Володимир саме подавав каву, коли у дверях зупинилася молода жінка на візку. Хтось притримав їй двері, вона вдячно кивнула — машинально, ніби звикла робити це щодня. Два русі колоски волосся м’яко падали на куртку кольору хакі. На обличчі, у блакитних очах — втома, що тримається роками. І щось, що нагадувало втрату віри в себе.

Я затримала погляд. Усередині прокололо гостро і тихо. Я підвелася і підійшла.

— Можна присяду? — усміхнулася я тепло.

Жінка зітхнула, але не грубо — скоріше звично.

— Я… не хочу, щоб мене жаліли.

— Я й не збиралася, — легенько всміхнулася. — Я хотіла познайомитися.

Вона трохи здивувалася, опустила погляд.

— Мене звати Тереза.

— Дуже приємно. Я — Торі.

Вона провела очима мій живіт, усміхнулася трохи м’якше.

— У тебе гарне ім’я. І… схоже, чекаєш на маленьке диво?

— Так. І мушу зізнатися, мій чоловік теж тепер нікуди мене саму не відпускає, — я з усмішкою поглянула на Андрія. — Іноді це дратує, але… я знаю, що то не контроль, а турбота.

Я легенько торкнулася руки Терези.

— І так само твоя травма не робить тебе менш повноцінною.

— Це… поранення, — виправила вона тихо.

— Ти була військовою?

— Медикинею на фронті, — промовила і в кутиках очей блиснуло те, що вона довго ховала.

— І є шанс знову ходити? — запитала я м’яко.

Вона кивнула.

— Є. Але я виснажилась боротися.

Я нахилилася ближче.

— Ти ж знаєш, що так не буває. Людина, яка щодня боролася за життя інших, не має права відмовлятися від власного.

Тереза всміхнулася невпевнено, ніби давно цього не робила.

— Я мріяла танцювати, — прошепотіла вона. — Танці давали мені свободу. І хотіла допомагати людям, тому обрала медицину. В госпіталі іноді влаштовувала концерти для військових, щоб хоч трохи підняти настрій. А тепер… тепер навіть не знаю, ким я стала.

— Ти все ще віриш у краще, просто… загубила шлях, — відповіла я. — Іноді для руху вперед потрібен лише маленький поштовх.

Я сфотографувала дві чашки кави на столі й опублікувала пост:

«Кавую з людиною, яка забула, що таке віра. Допоможіть нагадати.»

Через кілька хвилин коментарів було вже більше сотні — слова підтримки, подяки, віри.

Я передала їй телефон.

— Все це — тобі.

Вона прикрила обличчя рукою. Сльози котилися, але вперше за довгий час — світлі.

— Це… неймовірно.

— Це магія Dream, — тихо відповіла я.

Тут до нашого столика підійшов Володимир і присів поруч із нею.

— Терезо… дозволь мені бути поруч у твоїй реабілітації, — сказав він. Голос тремтів, але в очах було щось справжнє.

— Навіщо тобі це? — вона не тікала, але й не вірила.

— Я... волонтер у ветеран-хабі. І… — він злегка усміхнувся — і не хотів би, щоб ти проходила цей шлях сама.

Я спокійно відійшла за барну стійку. Андрій підійшов, поцілував у скроню та без зайвих слів став варити нове замовлення.

* * *

Минув рік.

Ми приїхали до Харкова вже втрьох — за запрошенням Володимира.

Вечір був тихим, осіннім, з тим самим запахом листя.

Двері Dream відчинилися, і увійшли вони — Тереза, що вже трималася на ногах майже впевнено, хоч і повільно, та Вова поруч, завжди пильний, завжди лагідний.

Ми говорили про все — про реабілітацію, про маленькі перемоги, про наше нове батьківство.