Розділ 7. Книжка без фіналу

Він мріяв написати книгу з ідеальним фіналом, але справжні митці знають, що ідеальні - ті, що народжені серцем

Саундтрек: «TDME» — Антитіла

Кава: Капучино з мускатним горіхом

Літній Київ дихав теплом і легким шумом каштанів. Вечірнє світло спадало на старі фасади, роблячи місто м’яким і спокійним, таким, де хочеться зупинитися хоча б на мить. Повітря пахло липами та розігрітим каменем, а над головою тягнулися трамвайні дроти, як струни тихого міського серця.

Dream тут була острівцем затишку — прохолодна після спеки, з ледь відчиненими вікнами, крізь які проходив літній вітерець. На поличках — листівки, знайомі обличчя на фото, історії, залишені відвідувачами. Місце, де можна було перепочити, поділитися думками або просто посидіти в тиші, поки місто жило своїм великим літнім життям.

За столом у кутку сидів хлопчина. Світле волосся було зібране у недбалий хвостик, кілька прядок спадали на скроні, а зелені очі здавалися надто серйозними для його віку. Він був весь у своїх думках — навіть метушня за баром не могла його повернути у реальність. На столі перед ним лежало кілька книг, відкритих на фінальних розділах, а чергова сторінка з записника була вирвана й зім’ята у щільний паперовий ком.

Я насупилася. Дуже хотілося підійти, стукнути рукою по столу і сказати: «Так з папером поводитися не можна!»

Замість цього я зловила погляд Тіми. Він сидів за баром і дивився на ту ж сцену. Я підморгнула: він теж розумів — тут потрібне втручання творчої бригади Dream.

Я підійшла.

— Привіт, — сказала я м’яко.

— Торі? — хлопець підняв очі й швидко закрив записник, наче приховав щось особисте.

— Допомога потрібна? — Тімур непомітно підійшов і сів поруч.

— Та… ні, — зам’явся епічно невпевнено.

— Невже? — я глянула на стіл, завалений зім’ятим папером. — Як тебе звати?

— Ігор.

— Маю припущення, що сцена в книзі не піддається.

— Угу… фінальна, — буркнув він майже приречено.

— Не хвилюйся, всі автори через це проходили, — підбадьорив Тіма. — Просто відчуй персонажа і дай йому таке завершення, яке ти сам би хотів отримати у власній історії.

— Хотілося б, щоб фінал був… ідеальним, — чесно визнав Ігор.

— Ооо, знайома тема, — я поплескала Тіму по плечу. — Пошук ідеальних рим, ідеальних фраз, ідеальних віршів. Але що, наш майстер слова?

— Вони не будуть ідеальними для кожного, — продовжив Тімур. — Це не доларова купюра, яка всім подобається. Але завжди знайдеться хтось, хто відчує те саме, що й ти. Головне — щирість і якість.

— Моє перше творіння, — я театрально зітхнула, — учень, який перевершив учителя. Таланти в прозі є у багатьох, а в поезії — одиниці. Тому й відомий у творчих колах як Тіма Мур…

Він закотив очі так, що я ледь не засміялася: «Добре, можеш пишатися, що ти мій вчитель…»

— Це ти йому псевдонім придумала? — поцікавився Ігор.

— Так, а що?

— «Мур» у значенні стіна чи мова кота?

— А я казав! — втрутився Тімур.

— Ну звісно стіна… для всіх, — я посміхнулася. — Але не для мене.

— Так, — Тіма постукав по столу. — Повернімося до справи. Що саме не виходить?

— Та я взагалі не вмію писати, — зітхнув Ігор. — У школі дві сторінки рівнянь — легко, а твір-роздум… сидів над зошитом, крутив ручку і не знав, з чого почати.

— «Твори на замовлення» й у мене не виходять, — сказала я. — Пишу те, що приходить раптово й чіпляється за думки надовго.

— Ось, — Ігор стиснув записник. — Кілька місяців тому я випадково зайшов на твою презентацію. Надихнувся. Почав писати. Перші розділи йшли легко, я їх буквально бачив. А потім… фінал. Варіантів багато, але який правильний — не знаю.

— Проговори вголос усі варіанти, — порадила я. — Хоч у кімнаті перед дзеркалом. Закрий очі. Уяви атмосферу: чим пахне повітря, який вид за вікном, як рухається герой, що стискає в руках, що відчуває.

— А потім можеш зателефонувати мені, — Тімур простягнув саморобну візитівку, намальовану від руки. — Зустрінемося, обговоримо.

— А я можу влаштувати презентацію в Dream, — додала.

— До цього мені ще далеко, — Ігор усміхнувся, трохи зніяковіло. — Але дякую. Справді.

Я глянула на годинник.

— Мені вже час. До речі, наступна консультація платна.

Тіма кинув на мене такий погляд, що ним можна було б підпалити кав’ярню.

— Та я жартую! І взагалі — хто тебе навчив так дивитися?

— Здогадайся.

— Точно Саша, — кинула я на ходу.

Тімур лише зітхнув і тихо посміхнувся: «Вона не зміниться…»

Сонце повільно опускалося за будинки Подолу, залишаючи вікна Dream у золотавому сяйві — так, як буває тільки влітку.