Розділ 6. Листівка до майбутнього

Він майже втратив надію, але все ще чекав — бо десь там, серед шуму і втрат, залишалася ниточка, що вела до того, хто йому був важливий.

Саундтрек: «Життя триває» — TARABAROVA

Кава: Американо з краплею меду

Весна в Харкові завжди приходила тихо — немов боялася порушити крихкий спокій міста, що пережило більше, ніж мало б. Та цього року вона повернулася впевнено: теплим вітром, який ніс запах свіжої землі, першими підсніжниками між плиткою, гомінкими птахами над дахами. Природа відновлювалася, і разом із нею відчутно оживало саме серце міста. Люди виходили на вулиці, наче з темряви в світло, повертаючись до життя маленькими кроками — обережними, але впевненими.

Dream у Харкові стояла на затишній вулиці, де ранкове сонце торкалося вікон так по-особливому, ніби пестило їх долонею. Усередині пахло м’якою обсмаженою кавою та теплими круасанами. На поличках лежали листівки з панорамами міста-героя: площа Свободи на світанку, Дзеркальний струмінь у квітучих деревах, метро, яке не раз ставало укриттям. Поруч — товстий альбом у м’якій обкладинці, у який відвідувачі вписували свої історії. Тих, хто залишився попри все. Тих, хто повернувся додому. Тих, хто захищав країну, волонтерив, допомагав, втрачав — і тих, хто знову знаходив.

Це місто знову піднімалося, вперто, по-справжньому. Харків — місто-фенікс, яке не просто відроджувалося з попелу, а робило це з гідністю, силою й теплом у серці.

Я облаштувала цей простір так, щоб він дихав — спокійно, рівно, впевнено. І вперше дозволила собі не контролювати кожну дрібницю, а довіритися своїм людям. Вони знали, що Dream — це не просто кав’ярня, а серце, яке має продовжувати битись однаково тепло.

А я тим часом поїхала в гастрономічну подорож Україною разом із Андрієм — моїм коханим і головним критиком нових смаків, щоб повернутися додому з чимось більшим, ніж просто рецептами.

Бариста Володимир саме натирав стакани до дзеркального блиску, коли до зали зайшов знайомий відвідувач Павло. Чоловік середнього зросту, з акуратною світлою щетиною та добрими, але тепер уже втомленими карими очима. Він замовив те, що завжди, — звичка, яка вже стала частиною ранкового ритуалу Dream — і сів за свій столик у кутку.

Перед ним лежав альбом історій. Він довго перегортав сторінки, нарешті зупинився, взяв ручку і написав коротке, майже крик у тиші:

«Я все ще чекаю. — П.»

Після цього сидів мовчки, дивлячись у вікно на місто-фенікс, яке повільно і вперто оживало.

Минали тижні. Він заходив рідше. І кожного разу — ніби на автоматі — тягнувся до альбому, сподіваючись побачити відповідь. Хоч одне слово. Хоч натяк, що його чекання не даремне.

Але сторінка залишалася порожньою. І тиша стала гучнішою.

Наступного ранку відвідувачі забігали взяти каву перед роботою. У всьому цьому поспіху бариста не відразу помітив чоловіка у військовій формі, з наплічником і протезом. Високий, плечистий, його темно-русяве волосся було коротким, а скронях уже пробивалася сивина. Він стояв трохи осторонь, спираючись на тростину, оглядав заклад так, ніби намагався зрозуміти, чи вже був тут колись, чи тільки хоче в це повірити.

Погляд ковзнув по листівках із видами Харкова, але очі залишалися туманними, як і сьогоднішній ранок — жоден образ не чіплявся за пам’ять.

Він узяв до рук альбом з історіями, перегортав сторінки повільно, проводячи пальцями по рядках, наче так легше вловити сенс. Одна історія, інша… кожна боліла по-своєму, але одна ближче до кінця змусила його завмерти. Коротке речення: «Я все ще чекаю. — П.»

У голові щось блиснуло. Знайомий почерк. Ті самі літери, що колись приходили до нього на фронт — листи, які він перечитував ночами, коли біль не давав заснути, і потім знову, під час довгої реабілітації за кордоном. Це була єдина ниточка, що ще зв’язувала його з минулим.

Сергій підійшов до Володимира і тихо, тремтячим голосом запитав:

— Хто це написав?

— Молодий чоловік, — відповів той, придивляючись до нового відвідувача. — Інколи приходить… Він справді чекає відповіді.

Сергій узяв ручку з полички й написав під тим рядком: «Я повернувся, брате. — С.»

Повернув альбом на місце, сів за столик і подивився у вікно, ніби світ за склом міг підказати, хто він тепер.

— Вам потрібна допомога? — спитав Володимир, підійшовши ближче. — Можливо, з житлом?

— Якщо можете… я був би вдячний.

— Це менше, ніж я можу вам віддячити за те, що ви робили, — тихо сказав Вова. — У ветеран-хабі, де я волонтерю, знайдуть для вас прихисток.

— Дякую.

Після роботи Володимир провів Сергія туди, де для нього вже готували місце. Дорогою той розповів про поранення і втрату пам’яті, про лікарні за кордоном, про повернення у рідне місто, яке тепер виглядало знайомим тільки на листівках.

Вова слухав мовчки. Він знав це надто добре — сам пішов на фронт добровольцем у двадцять два, і хоч повернувся, частина війни жила в ньому досі.

* * *

Сергій приходив у Dream щодня. Хоч єдину зачіпку він уже знайшов, зв’язку з братом не було. Паша не з’являвся — вже тиждень.