Розділ 5. Чашка для двох

Вони загубилися у хаосі цього світу, але світ все ж знайшов спосіб повернути їх одне до одного.

Саундтрек: «Зв’язок» — MamaRika

Кава: Ірландська кава без алкоголю

Зима у Львові була спокійнішою, ніж у Києві: трамваї неквапно дзвеніли на поворотах, сніг падав рівно й тихо, а бруківка вбирала в себе світло вуличних ліхтарів, створюючи враження старовинної листівки. Місто жило повільніше, ніби знало: інколи найважливіші історії приходять саме в тиші.

Нова філія Dream розташувалася на маленькій вуличці неподалік площі Ринок. Всередині пахло кавою з корицею та щойно спеченим печивом, на стінах висіли вінтажні фото Львова, а підвіконня прикрашали керамічні чашки, які ми з бандою зробили власними руками на майстер-класі. Цей простір був інший за київський — камерний, затишний, немов створений для тих, хто шукає тепла після довгої дороги.

Я саме розкладала зимовий декор, коли відчула знайоме передчуття змін — те саме, що завжди з’являється у Dream перед тим, як у дверях з’являється хтось важливий.

У кав’ярню увійшов молодий чоловік приблизно мого віку. Я бачила його щодня з моменту відкриття. Завжди один і завжди за столиком біля вікна. Дві кави: американо з коричним сиропом — для себе, і ірландська кава без алкоголю — та, що завжди залишалася недоторканою. Раніше я лише спостерігала, але сьогодні чомусь вирішила підійти.

Він був стриманим: високий, з густим темно-русявим волоссям, що трохи спадало на лоба, і з уважним, завжди трохи сумним поглядом сірих очей.

— Привіт, можна присісти?

— Звісно.

— Я Торі, — посміхнулася, простягаючи руку.

— Влад, — відповів на рукостискання.

Сіла поруч і зітхнула:

— Вибач мою цікавість… Чому ти щоразу замовляєш дві кави, але п’єш лише одну?

Він опустив погляд на чашку і майже непомітно всміхнувся своїм спогадам.

— Irish coffee завжди пила моя подруга. Колись... ми мріяли про власний кавовий фургончик з домашньою випічкою. У неї завжди виходило неймовірно смачно.

Він на мить затримав погляд у вікні, де по засніжених вуличках неквапно ходили люди.

— Але ми загубилися у хаосі цього світу. Під час війни вона переїхала за кордон. Спочатку переписувалися, але одного дня… Аніта зникла з мережі. І я втратив будь-який зв’язок.

— І ти замовляєш її улюблену каву в надії, що одного дня вона повернеться?

— Це виглядає дивно, так?

— Ні. Кожен з нас робить свої маленькі дивності. Я, наприклад, керую долями вигаданих людей.

— Письменниця?

— Угу. Зараз готую новий роман до публікації.

— Люблю читати. Порекомендуєш щось зі свого?

Ми заговорили про книжки, жанри й улюблених персонажів — легко, природно. Та розмову перервав звук відчинених дверей. До зали увійшла молода жінка у легкому, зовсім не зимовому пальто, з невеликою валізою й дитиною на руках.

Вродлива, але втомлена: з-під шапки вибивалося русяве волосся, очі були великими і тривожними, а її фігура здавалася надто тендітною на тлі цього світу.

Влад кліпнув кілька разів, ніби світ у нього на очах зсунувся з осі.

— Ніта… — прошепотів він.

Жінка підняла очі, зробила крок до нього. Потім ще. І коли зупинилася зовсім близько, по її щоці скотилася перша сльоза. Влад підняв руку, щоб стерти її, але завмер на півдорозі — погляд упав на маленького хлопчика на руках.

Обережно, ніби боячись зруйнувати мить, Аніта посадила сина на стілець. І саме тоді я вирішила втрутитися.

Я присіла навпроти малюка:

— Привіт, малий. Як тебе звати?

Він поглянув на маму. Вона усміхнулася й кивнула.

— Я Лев, — гордо відповів він.

— Левко, а скільки тобі років?

— Тли! — показав три пальчики.

— То ти вже дорослий! Любиш малювати?

Кивок був таким завзятим, що я ледь стримала сміх.

— Ходімо, у мене є чарівні олівці.

Він знову глянув на маму — та дозволила. Левко зістрибнув зі стільця й побіг за мною.

Аніта не втрималася й обійняла Влада — міцно, боляче, по-справжньому. Він гладив її по волоссю, стираючи залишки страху й самотності.

Коли вона заспокоїлася, вони сіли.

Влад тихо спитав:

— Ти… заміжня?

Погляд упав на її руку. Кільця не було. Але на зап’ясті — синці. Він обережно торкнувся їх пальцями.

— Дівчинко моя… що з тобою сталося?

* * *

Другий рік повномасштабного вторгнення.

Аніта стояла серед чужого вокзалу — загублена, виснажена. У руках — валіза. На екрані телефона — фото, де вона цілує Влада в щоку. Тисячі кілометрів між ними.