Розділ 4. Нотатка на стікерах

Вона боялась тиші між словами, поки не зустріла ту, з ким тиша стала спокоєм.

Саундтрек: «Подруга моя» — Анна Трінчер

Кава: Латте з лавандою

Осінь за вікном розмальовувала світ своїми фарбами — дерева жевріли помаранчевим, тротуари шурхотіли листям, а повітря мало той самий ледь терпкий запах, що завжди перед дощем.

У Dream теж панував осінній настрій: на поличках маленькі гарбузики, павутинка з ниток над дверима, різьблені свічки, і — як завжди — кілька нових картин. Дві належали Максиму, а ще одна — дівчині, яка часто приходила сюди малювати.

Я вже неодноразово помічала в кав’ярні студентку: завжди в навушниках, завжди з конспектами, завжди трохи в собі. Але коли її погляд падав на картину із заходом сонця над морем — щось у ній змінювалося. Ніби світ довкола на мить завмирав, а вона дихала глибше.

Одного разу вона прикріпила до рамки блакитний стікер:

«Це море виглядає знайомим.

Наче те, до якого я тікаю, коли втомлююсь від людей.»

Вона швидко зібрала речі й пішла.

Повернувшись увечері, Маргарита побачила, що їй відповіли.

На місці її стікера — інший, яскраво-жовтий, приклеєний трішки криво:

«Цікаво. Я малювала його, коли втомилась від тиші.

Виходить, ми компенсуємо одна одну?»

Так почалося їхнє листування — одне з тих, що починається випадково, а закінчується чимось важливим.

* * *

Пастельний лавандовий (Маргарита):

«Можливо.

Я Маргарита.»

Рожевий з маленькою хвилею (Олена):

«Олена.

І я рада, що хтось звернув увагу.

Ця картина зазвичай висить тихо, як і ти, напевно.»

Білий із заламаним кутиком (Маргарита):

«Я не тиха. Я просто… не знаю, що сказати.»

Зелений, написаний поспіхом (Олена):

«Тоді я говоритиму за нас двох.

А ти киватимеш, якщо щось подобається.»

Світло-сірий (Маргарита):

«Так теж можна.»

Помаранчевий, яскравий (Олена):

«До речі.

Ти єдина, хто дивиться на це море так, ніби чує його.

І мені це подобається.»

Знову блакитний (Маргарита):

«Море — це простір, де мене ніхто не чекає, але все одно приймає.»

Білий зі слідом від чашки (Олена):

«Дивно: я малювала це море, щоб не почуватися самотньою.

А тепер бачу — інколи достатньо однієї людини, яка його відчує, щоб картина перестала мовчати.»

Кавовий маленький (Маргарита):

«Дякую, що пишеш тут.

Я думала, ніхто не помітить, що море — це моя мова.»

Маргарита прикріпила стікер й повернулася до свого столика біля вікна.

Красуня з тонкими рисами обличчя, довгим каштановим волоссям, зібраним в недбалий пучок. Її одяг у приглушених тонах дозволяв їй зливатися з оточенням.

Раптом двері відчинилися, і в Dream увійшла дівчина з великим макетом будинку в руках. Вона виглядала виснаженою, позіхнула й підійшла до барної стійки.

Це була Олена — вибух енергії: стрижка каре, великі виразні очі підведені тінями та яскравий помаранчевий светр, який контрастував із сірим днем за вікном. Вона рухалася швидко і впевнено.

— Еспресо, — промовила.

— Привіт, — бариста її впізнав. — Тут чи з собою?

— Тут. І нехай увесь світ зачекає.

Він усміхнувся:

— Іди сідай, зараз принесу.

Олена озирнулася — столики були зайняті. Тож рушила до свого улюбленого… того самого, де сиділа Маргарита.

— Привіт, можна присісти? — запитала вона.

Маргарита підняла очі й коротко кивнула. Її погляд на мить зачепив макет, поки Олена відходила до бару. Коли та повернулася, в руках тримала новий стікер — вже не для картини, а для людини.

— То це ти — Олена? — тихо промовила дівчина.

— А ти… Марго? — Олена усміхнулася.

Коротке кивання.

Обидві — трохи здивовані, трохи зніяковілі, але наче й знайомі давно.

— Я думала, коли ми вже нарешті зустрінемось, — усміхнулася Олена.

— Гарні… картини, — Маргарита перевела погляд у вікно. — В них відчувається душа.