Розділ 3. Ескіз мрії

Він знаходився на роздоріжжі свого серця і чужого бажання, але коли розправив крила — небо вказало правильний шлях.

Саундтрек: «Зорепад» — KHAYAT

Кава: Еспресо з солоною карамеллю

Літнє сонце кидало м’які відблиски на підлогу й стіни Dream.

На дворі вже зранку кипіло життя: ранковий Київ гудів маршрутками, аромат свіжої випічки тягнувся з сусідніх кав’ярень, а дерева на проспекті стояли густо-зелені, мов намальовані гуашшю.

Усередині Dream панував літній спокій — стіни прикрашали нові постери, на столах стояли вази з польовими квітами, а в повітрі плавно крутилися частинки пилу, освітлені сонцем.

Я сиділа за своїм звичним столиком і гортала альбом відвідувачів — той самий, де гості залишали замальовки, побажання, історії або просто нотатки. Поруч Тімур, насупившись, працював над ілюстраціями до нової збірки своїх віршів.

— Тіма, подивися, — я нахилилася до однієї зі сторінок. — Це нове.

Він нахилився й розглянув ескіз: чіткі лінії, сильний силует, тіні, як у професіонала.

— Ого, — хмикнув він. — Це що, у тебе таємний шанувальник з’явився?

— Дуже смішно, — закотила я очі, але не втримала усмішки. Торкнулася пальцями малюнка.

— Цікаво, хто це…

— Поспостерігай за відвідувачами, — Тіма знизав плечима. — Художники рідко ховаються надовго.

* * *

Через кілька днів у альбомі з’явився новий ескіз.

А ще через два — я нарешті побачила його автора.

Хлопчина років сімнадцяти, трохи рудий, із кучерявим волоссям, худий, як підлітки, що ростуть швидше, ніж встигають їсти. Окуляри сповзали на кінчик носа, а погляд був дуже дорослим — уважним, оцінюючим. Погляд митця.

Я підійшла й присіла поруч.

— Привіт. То це ти — мій таємний шанувальник?

Він підняв на мене очі, примружився й сказав перше, що спало на думку:

— Можна на «ти»?

Я кивнула.

— Я Макс. І я не шанувальник, — він чесно зітхнув, — хоча… як людиною тобою захоплююся.

Потім кивнув на альбом:

— А малював тебе тому, що в тебе чіткі риси обличчя. Незалежно від ракурсу.

Чи ти з кавою дивишся у вікно, чи гортаєш книгу, чи сперечаєшся з баристою… Для художника це золото.

Я слухала й відчула, як мене трохи «підморозило» — не від незручності, а від того, наскільки щиро це звучало.

— То ти митець? — усміхнулася я.

Він відвів погляд убік.

— Я підліток, — тихо відповів, — який стоїть на роздоріжжі й не знає, куди йти далі.

— В сенсі «не знає?» — я кивнула на його ескізи. — Максе, ти ж уже знайшов свій шлях.

— Я — так. Але мої батьки… не дуже.

Вони хочуть, щоб я вступав на економічне.

— Класика жанру, — зітхнула я. — А ти хочеш?

— Дизайн. Малюнок. Створення чогось живого. Але ти ж розумієш: «Як ти з цим заробиш?», «За навчання платимемо ми», «Не руйнуй династію»… — він зобразив пальцями лапки. — Ці фрази я вже можу декламувати як вірш.

Я відчула, як у мені прокидається провідниця мрій.

— По-перше, — сказала я, — дизайн — це не просто красиво. Це необхідно. Хочеш приклад? Скільки дизайнерів я перебрала, перш ніж знайшла свою Христю? Ту саму, що з першого разу розуміє різницю між «кавово-лавандовим» і «кавово-лісовим». До речі, на цьому можна дуже гарно заробляти.

— А ще, — втрутився Тімур із сусіднього столика, — вебдизайн для іноземних компаній. Там гонорари… ммм. — Він жестом показав «високо».

Макс усміхнувся вперше за розмову.

— Існує багато форм навчання, — додала я. — Якщо добре написав вступні — можна і на державне пройти.

— На дизайн я точно пройду, — плечі в нього вирівнялися. — На творчий конкурс я впевнений.

— То залишилось одне, — сказала я. — Переконати їх.

— І як? — він розвів руками. — Я говорив з ними вже сотні разів.

— Краще один раз побачити, ніж десять разів почути. Маєш свої картини?

— Так.

— От і прекрасно. Значить, у Dream скоро буде виставка.

Він підняв голову, шокований.

— Ти жартуєш?

— Абсолютно ні. А якщо після цього твоя мама все ще скаже «не руйнуй династію»… ну, тоді переконаю я.

— І як же? — скептично підняв брову.

Я хитро примружилася.

— Ти сумніваєшся у феї, яка спеціалізується на здійсненні бажань?

— Що? — він розгублено кліпнув.

— Не зважай, — засміявся Тімур. — Це в неї професійне.