РОЗДІЛ 1 (ПРОДОВЖЕННЯ-2)

           ***

В таких королівських хоромах простий хлопець ще не спав.

А й справді, чому б це королю давати в розпорядження чужій людині увесь палац і не аби яку велику кімнату? Які секрети приховують від Ворарда? Для нього вночі це не було таким важливим сьогодні, бо в палац, короля і його несли добродії, бо ті не могли нормально йти. Ноги запліталися, так, як і язик, а у кожного в руках було по одній пляшці. А про що це свідчить? Правильно, про хороший проведений вечір. Добре, що гроші зовсім не потрачені. Усе вийшло безкоштовно.

          ***

Ворард прокинувся тоді, коли проспівали перші півні, тому що хотілося відлити, а ще тому, що чув крики. Не з вікна, ні, а з приміщення. Здавалося, що хтось, з кимось б`ється на-смерть. Ворард миттю зреагував, одягнув вчорашню одежу, а тоді поспіхом вибіг на коридор. Крики стали ще гучніші. Їх стало краще чутно.

Коридори самі були шикарні, з мечами та щитами, біля кожного портрета великого владики. Та от проблемка – дуже широкі. З одного боку в інший можна пройти за півхвилини, а тому прийшлося бігти. І бігти швидко. Коли Ворард ступив на одну зі сходинок, що вели в верхню і нижню секцію, то крики стали ще гучніші, і був чутний звук биття по тяжкому предмету залізом. Меч, подумалося Ворарду, і він був правий. Не аби як правий, бо спустившись до нижньої секції, він побачив короля Яуруса, у всіх обладунках і він бився, але бився з несправжнім ворогом – одягненою в обладунки лицаря палицею. Тут, король замахнувся в повітрі мечем, що блистів на ще не піднятим сонцем, і голова лицаря відлетіла в сторону. Ворард похлопав в долоні і мовив:

– Доброго ранку!

– Не займешся – не виживеш! Такого мене навчив мій вчитель з бойових мистецтв. Таким я займаюся щодня, і зі мною нічого, я лише покращую свою мускулатуру. Як спалося в моєму палаці?

– Справді, спав мов дитя і навіть краще. А ви як, голова не болить?

– Не без цього, але це така дурня, яку можна притупити.

– Притупити? – перепитав Ворард і побачив в руках короля меча. Він був одягнений у ті одежі, які мають бути у справжнього лицаря, коли прийдуть вороги, а вороги страшнючі, не такі, звичайно, як дракони, чи ще щось, але все одно злі, як пси. Особливо ті, котрі вписали в війну острів Дума. Ці фанатики, дурні, варвари, спадок безжальних вікінгів, зграя ручних іграшок на чолі такого ж самого фанатика, щоправда в нього була особливість, і ця особливість – шрам на половину лиця від розігрітого до 500 градусів ножа.

– Позаймайтеся! – мовив король і почав пильно вдивлятися на всі рухи молодого вояки і шпигуна. Він ніби, щось шукав. Якийсь недолік, чи щось таке, та поки що нічого не бачив. – Може розповісте про себе. Про своє дитинство.

– Я ж вам вже казав, що не пам`ятаю, королю.

Ворард вийшов на створене власноруч слугами поле битви і узяв з рук Яуруса меч. Хоч в руках вперше тримав справжній меч, Ворард уміло вправлявся з ним. Так само добре, як і король, він відрубав одному з лицарів голову, потім ще одному відрубав руку, а тоді узявся відчиняти вікно, яке до цього було зачинене, а всередину ледь-ледь входили промінчики сонця.

– Ти добре, дуже добре володієш мечем. Колись я таким самим був. Мене вчив братчик з таємного ордену, щоправда йому відтяв голову мій батько. Він казав, що я не зможу ніколи брати участь у будь-якій з битв, бо виглядаю, як дівчина у свої дванадцять. Для мене ці слова тоді значили дуже багато, поки він не вмер у мене на руках.

– Шкода, – мовив Ворард, упираючись обома руками об перила.

– Не треба. Це вже було давно. Тим більше, що він пізніше, вже на смертному одрі мені сказав, що типу, помилявся щодо мене і залишив усе королівство, а ще меча. «Прав і ніколи в житті не роби моїх помилок» Такі слова він мені сказав  тоді. Але зараз я розумію, що прокляття мого батька передалося. Я приречений.

– Що? Королю, що ви таке кажете?

– Перед тим, як я тобі дещо покажу, попрошу мене називати не по призванню. Просто, як друга називай Яурус.

Ворард кивнув і він повів його через увесь замок до старого, забитого дерев`яними палками, кабінету короля Луіра. Відкривши двері, Ворард побачив пилюку, що збиралася в закутках шафи і на столі також пилюка лежала. Та в тайнику було дещо, що залишив батько. Яурус підійшов до вказаного місця в підлозі і палицею тріснув плитку, що та аж тріснула, а там утворилася дірка. З тієї-то дірки, король дістав те дещо. Спочатку, Ворард не розумів, що воно таке, та коли той придивився і помітив в затуманеній рідині банки людські пальці, одразу ж відсахнувся. Яурус дістав іще одну банку, та одразу ж заховав. Потім сів в батькове крісло і почав:

– Мій брат Сівір знайшов це після смерті батька. Я уявляю, яке тоді було його обличчя. І чому мама не розповідала? Не знаю, та коли брат це побачив, то заплакав. Коли мати при дворі почула про той інцидент, в той же самий день, вона прибігла до Сівіра, схопила його за шкірку, як кота, та не била, просто обійняла сильніше. Ввечері, коли ми зібралися вечеряти, Сівір майже не виходив з кімнати. Я до нього зайшов і він лежав на підлозі в судомах і слині на обличчі. Коли вже хотів покликати лікаря, брат вмить схопив мене за руку і промовив лише речення: «45 річне сонце зійде, ти, мій брате, навіки помреш!» А тоді він заснув вічним сном. Ось тому, я й сказав, що приречений.