РОЗДІЛ 1 (ПРОДОВЖЕННЯ-1)

          ***

Острів процвітав до тих пір, поки дзвін, який висів в церкві, не пробив страшну звістку про те, що чужинці з острова Шедл почали війну проти короля Яуруса ІІІ. Ця новина не аби як сполохала жителів, а тому усі думівці зібралися біля палацу за порадою, як бути далі. Коли з свого кабінету, ступивши капцями на територію балкону, на людей глянув Яурус ІІІ і всі почали галдіти. Сильніше ніж тоді, коли прийшли до палацу. Хтось з людей, в цупкій туніці болотного кольору, сказав:

– Як то так, пане, чому це на нас мають нападати ті, з ким ми підписали мирну угоду і даємо кожного року, коли припливають, провіант?

На це запитання Яурус не відповів, лише показавши свою єхидну старезну посмішку дипломата, аби селянин не забував з ким говорить. І той відступив. Другою до короля звернулася дама в синій сукні з немовлям у руці. Вона плакала і ледь не падала на коліна.

– Змилуйтеся над нами, королю! У мене дитина, мого чоловіка на ваш флот забрали, не кажіть, що він попливе на війну!

Тут вже Яурус не витримав і мовив:

– Підіймися до мене жінко, не бійся!

Ступаючи по, знову ж таки, тяжкому кам`яному кахлі, жінка підіймалася по сходах, допоки не зайшла в палац. Там її підхопили служниці короля, бо вона знепритомніла, і занесли до кабінету. З вулиці було чутно, що робилося в кабінеті, люди слухали розмови служниць, як король каже про те, що потрібен лікар, а вже через півхвилини він знову вийшов до народу з дитиною в руках. Це був хлопчик. Вага 2.800. Король запитав:

– Бачите цю дитину?

Люди покивали головою.

Яурус своїм поглядом подивився на дитячі сині очі, посміхнувся і мовив:

– Допоки живе це дитя, доти будуть жити наш острів і слава, навіть якщо підуть люди на війну. То що, хто попливе до іншого острова і взнає, що вони задумали?

Мовчанка.

– Ніхто не хоче багатства? Хто попливе того я нагороджу. Щедро.

Знову мовчанка, та люди задумались. Їхати чи ні? Їхати чи ні? І тут, звідки не візьмись, з натовпу вийшов молодий чоловік років 23-х. Він був не кремезний, з сірим волоссям, добрими очима, котрі мали незвичайний зелений колір, одягнений у одежі не селянина, а як того, що приїхав здалека. На ногах були черевики з шерсті вовка, а на його могутньому торсі виднілися кривавого кольору обладунки зі штанами. Ззаду нього були два бумеранга-клинка.

– Я попливу, пане!

Король вже хотів-був вийти з балкону, та віддав служниці дитя і повернувся. Коли побачив хлопця то посміхнувся. «Невже сіроволосі й справді врятують світ» – подумав Яурус і поплескав тому чолов`язі. Тим самим поплескали і всі. Було все таки щось в ньому, в тому хлопцеві.

– Гаразд, і як тебе звуть?

– Ворард, сер! Ворард Ліве.

– Заходь до мене доблесний лицарю! – запросив король і зачинив двері балкону. Люди почали виходити, кажучи вслід добровольцю: «Бережи себе! Бережи!»

            ***

– Хто ти такий, ще раз скажи? – запитав король, сидячи в оточенні прекрасних дам, наче якийсь пан, а одна з дам заглядалася на нього поглядом не жриці, а простої дівчини. В такій обстановці Ворард не міг відповідати нормально. Той завжди дивився не на спів розмовника, а на… на… дещо інше, але точно не на, в той момент, короля.

– Я Ворард, з аравійців родом, працюю писарем.

– Що? У кого?

– Ох, дурна моя голова, я сам пишу. Письменник, самі ж розумієте.

– А, то ти так і кажи, а то все писар та писар.

– Родичів маєш?

– Ні, пане!

– Брати чи сестри?

– Не пам`ятаю, королю! Пам`ятаю лише те, що я прокинувся тут і мене доглядала якась дама до 14 років, доки не вмерла, а я не став дорослим.

Яурус спостерігав за молодим чоловіком доти, доки його, приближені до темного кольору, очі не стали просто закриватися. Він був втомлений, хоча на дворі лише обід. Та якось, Ворард помітив, що це роблять служниці, доводять його до сну, а тому запропонував:

– Пробачте, пане, а ми не могли б поговорити за кухлем пива, га? Я знаю, що на роботі, як то кажуть, не можна, просто мені буде так спокійніше.

Яурус відкрив очі, почухав потилицю, а тоді мовив:

– Робота – не вовк, – в ліс не втече, а тому йдемо, бо вже я й справді замучився.

            ***

Корчма стояла біля порту, де виходять кораблі, а сам корчмар засів біля стійки. Той сухий, мов карась для пива, вже не молодий чоловік, сидів за стільцем в порваній, бійцями і всіма, сорочці, а з його лоба скрапував піт. Сам корчмар був лисим, волосся в нього на голові не залишалося на довго, як він казав, на ногах носив завжди калоші, мав в своїй шухляді завжди розкладний ніж, а ще револьвер, про всяк випадок. Одною особливістю його величності корчмаря був орлиний зір, хоча одне сіре з блакитним, а інше біле око з народження не заважало йому тримати в своїм господарстві штук з чотири волів, а ще мати три дитини. До слова, корчмар Говард був одним із найкращих, яких лише можна знайти на цім острові.