Дощ з чистої стелі. 1.

Вона була, напевно, нітрохи не гірша, а й нітрохи не краща дівчат того часу. На її блідому і худому обличчі потворними півколами позначилися тіні. Чи можна було назвати її особою низького зросту? Ні. Але і високою язик не повертався. А ось чи була вона непримітна, як миша? Ось тут кожен скаже безумовне "так"! Може, якби вона не була настільки блідою, з запалими щоками і тьмяним поглядом усе ж таки гарних очей, якби була трохи вищою, а навколо очей не було сітки зморшок, таких незвичних для настільки раннього віку, її можна було б вважати привабливою. Але, на жаль, наші думки на те і залишаються лише думками, ніяк не змінюючи дійсність. У реальності вона носила чорну сорочку і майже такі ж темні брюки. Здавалося, сторонньому погляду не було за що вхопитися. Кучерява копиця каштанового волосся якщо і мала якусь укладку, то давно її втратила, розпатлавшись на вітрі. З найпомітнішого в ній можна було лише назвати низенький, зовсім не клоунський капелюшок-циліндр і парасольку. Парасолька завжди спочивала в її лівій долоні. Там його можна було і знайти, нехай навіть неважливо, світить зараз сонце або небо заступили хмари.

Холодний вогкий вітер шмагав по щоках, іноді зриваючись дрібним і колючим дощем. Юна особа, чийого імені нам, на жаль, невідомо, обхопила себе руками в марних спробах зігрітися. Її сірий піджак намокаючи ставав майже чорним. Худенькі плечі поникли, а очі були затягнуті білястою плівкою втоми. Дощ, місцями холодний, колючий дощ то зривався, боляче колов обличчя самотніх перехожих, то зникав, надаючи вітру можливість станцювати соло. Але ось, після численних спроб, небо розверзлось потоком води.

- Чорт. - Це був перше і, мабуть, єдине слово, що зірвалося з блідих тонких губ. Дівчина немов випала з циклу апатії, на якусь жалюгідну хвилину виявила кволий рух, перш ніж знову впасти в дивний стан повної нерухомості. Вона тремтячими руками розкрила парасольку, захистивши себе від крапель води, але аж ніяк не від пронизливого вітру. Він налітав рваними, смиканими поривами, погрожуючи повалити дівчину на землю. Але не тут-то було: вона стояла міцно, вперто, хоч і похитуючись під натисками вітру. І стояла вона тут з ранку. Які причини її поведінки? Не відомо. Можна лише припустити, що вона чекала когось. Або чогось. Але як би там не було, самотня постать трохи коливалася під поривами вітру аж до настання сутінків. Дощ все лив. Але може слід поглянути трохи ближче на цю особу? Може тоді нам відкриється завіса таємниці?

Як вже було сказано, її не назвеш інакше, ніж непоказною. І виглядала вона відповідно. Потрап би вона в руки манекенникам або модельєрам, ті б простогнали і спробували зіштовхнути її комусь іншому, аби лишень не возитися з дівчиною. Але що в ній так відштовхувало погляд? Зачіска? Втома на обличчі? Одяг? І ні, і все разом. Обличчя, сказати по правді, вона мала дивовижне, але аж ніяк не гарне. Таке обличчя не описав би жоден художник на своїх полотнах. Куточки її губ, опущені вниз, були навіть з першого погляду різні: правий трохи піднятий, немов дівчина хотіла посміхнутися, але ще не зважилася. Якщо щось в її особі і можна було назвати красивим, так тільки очі. Та от і вони володіли контрастною красою. Безперечно, основним кольором був зелений. А вже поверх сонячним відблиском грав жовтий, надаючи її очам неповторного трав'яного відтінку. Що ж стосується носа, так він був скривлений убік. Ймовірно, раніше зламаний.

Як би там не було, дівчина чекала. Може, очікування для неї було легким, і вона повинна була лише стояти і стояти. А може й ні. Час йшов. Дівчина все стояла і стояла, проявляючи дивовижну витримку і терпіння, навіть не здригалася, коли її кликали перехожі.

Дивно дивитися на сонце за пеленою дощу і хмар: ти не бачиш його, але точно знаєш, коли воно зникає за горизонтом. Сонце зникло. Ось тут дівчина і подала перші ознаки життя за останні пару годин. Вона склала парасольку і обтрусився, чимось нагадуючи собаку. А після витягла медальйон. При подальшому розгляді він перестав нагадувати звичайну базарну дешевку. Овальні золочені боки були повиті тонкими ліанами візерунків, що сходилися в центрі, утворюючи овал з ініціалами. Дівчина провела пальцем по візерунках, на мить торкнулася ініціалів і з клацанням відкрила медальйон. Як виявилося, всередині був годинник, проте не такий вже й простий. Плаский овальний циферблат захований за шаром скла. Але куди вже більше привертала увагу сама кришка: вона була капсулою. Такі годинники кілька десятків років тому можна було купити майже де завгодно, а капсулу пропонували б наповнити фотографією або пасмом коханої людини. Зараз же знайти їх було вкрай важко. Тут же капсула була наповнена попелом. Хоч на цьому несподіванки й закінчилися, кожен міг сказати, що медальйон дорогий серцю незнайомки. А ще він міг тихо додати: "кожен захоче отримати таку річ". І ще тихіше: "вона буде дорого коштувати". І вже мовчки: "як би роздобути цю штучку?". Тим часом тендітна на вигляд дівчина перевела погляд на будівлю, а після - знову на годинник.

Вона чогось чекала? Може, когось? Дівчина сховала годинник і знову завмерла злегка хитаємою вітром статуєю. Минуло ще від сили півгодини, коли двері відчинилися, і на бруківку ступив юнак. Можливо, його можна назвати навіть красивим. Що-що, а природа над ним постаралася і не обділила ні цілком собі красивим обличчям, ні карими очима. Що можна вило прочитати в його очах? Чіпкість? Жорстокість? А може, просто уважність і, раз вже на те пішло, втому? Так, цілком. Тільки от життя зробило свою роботу: темні тіні під очима псували всю красу. (А може це робив тонкий шрам на вилиці?) Або надавали дивного, незвичайного і дивовижного шарму? Його волосся незрозумілого бурого відтінку були скуйовджене, а одяг - класичний сірий піджак, сорочка і штани - прим'ятий. Ймовірно, він не спав. Юнак озирнувся і підійшов до дівчини. Здається, вони знайомі.

- Вандервуд? Ти тут з ранку?

Дівчина поворушила губами, але звук не з'явився. Потім вона відкашлялась і тихо, хрипко промовила трохи застудженим голосом: