23. 

Далі їхали в цілковитій тиші. Ротвейлер розумів, що поки що вони у відносній безпеці, але це ну дуууже тимчасове явище. Судячи по Асіних “шанувальниках” копнула вона глибоко і під того, під кого копати не варто було. А такі люди в подібних ситуаціях якщо вже допустили підкоп, то “крота” дуже швидко вираховують та… ліквідовують. Тому Роман розумів, що хорошо чекати не варто, а втікати весь час теж не вийде. Діяти треба на випередження, або ж — знайти важелі впливу чи дізнатись, кого ж Ася так роздратувала. Міг би допомогти бос Молот, однак поки було надто мало даних, аби звертатись до нього. 

Ще був батько Асі, який, Роман сподівався, за доньку горою, але і з ним йому не надто хотілось спікуватись після Асіного перформансу з одруженням. 

Роман відкинувся на спинку сидіння, дивлячись крізь вітрове скло на дорогу, яка потроху починала тонути в запилених сутінках. Спина не відпустила повністю, але принаймні дозволяла дихати, вже добре.  В голові крутилися варіанти, але жоден не виглядав безпечним. Він не любив грати в кішки-мишки — колись його це вже мало не знищило. Та й застарий він для такого…

Відчуття дежавю тиснуло на груди: знову бігти, ховатись, рахувати хвилини до того моменту, як їх знайдуть.

Вони виїхали на вузьку вибоїсту дорогу, і попереду замаячили перші хатини з похиленими парканами.

“Вербівка” — повідомив їм пересособечний обдертий знак. 

Ася автоматично пригальмувала, а Роман, озирнувшись по боках, коротко кинув:

— Їдь далі.

— Чому? Тут же тихо… — вона здивовано глянула на нього.

— Бо знаю ці місця, — холодно відрубав він. — Селище — не варіант. У таких селах чужі обличчя занадто помітні, та й язики у людей довгі. Нам треба місце, де ми можемо залягти, а не світитись кожній бабці на лавочці. 

Ася зітхнула, переключила передачу й натиснула на газ.

— І куди ж ти мене ведеш, стратег?

Роман примружився, вдивляючись у темряву дороги:

— Є одна затишна хатина трохи далі, між цією Вербівкою і лісом. Колись я тут мав… знайомих. Якщо пощастить — ключі залишились у схованці. Там ми й пересидимо ніч.

Він відчув, як у ньому закипає напруга: час грав проти них, і кожна зупинка могла стати останньою.

Вони повільно звернули з головної дороги, пробираючись вузьким шляхом, який петляв між садами та бур’яном. Ася виявилась вправним водієм і на майже бездоріжжі. 

— Ось тут, — коротко кинув Роман, показуючи на непримітну хвіртку, за якою виднівся старенький будинок із похиленим дахом. — Колись ми тут часто бували з товаришем. Він давно виїхав, але ключі… мають бути.

Авто загнали в покинутий, але ще цілком придатний сарай, що дуже відносно нагадував гараж. Однак їм особливих умов і не треба було, лише дах над головою, та авто з дороги сховати, або не “світилось”. 

На дерев’яній полиці біля дверей Роман справді знайшов в’язку старих ключів. Пальці трохи тремтіли від болю в спині, та він уперто повернув метал у замку. Замок піддався.

Всередині їх зустрів запах сухого дерева, пилюки й чогось трав’яного. Кімната була невелика, але на диво затишна: кілька старих крісел, шафа з книгами, застелений килим і навіть недоторканий запас консервів у шафці. Схоже, друг колись подбав, аби тут завжди було щось “на чорний день”.

Роман зробив кілька кроків уперед, але обличчя скривилося від різкого болю. Спина не дозволяла нормально рухатись. Він сперся на стіл, стискаючи зуби.

— Та клята спина… — вилаявся він тихо, намагаючись розправитися, але лише гірше зігнувся.

Ася, яка спостерігала за цим мовчки, раптом різко зітхнула, скинула куртку й, підійшовши ближче, вперла руки в боки.

— Добре, досить героїзму, — її голос звучав упевнено, хоча в очах світився неспокій і жодної тобі звичної іронії. — Роздягайся.

Роман звів на неї темний, трохи здивований погляд. Подумав, що почулось.

— Що?

— Якщо ти зараз не роздягнешся, я все одно здеру з тебе футболку. Бо так ти довго не протягнеш, а мені потрібен не труп у багажнику.

Власне, почути від Асі “роздягайся” Роману ж не вперше. Але розгубився якось. Незручно було і через спину, і через купу зайвих думок.
А Ася, схоже, зовсім не переймались ні тим, що вони в такій дірі застряли, ні тим, що він зараз стояв в позі “зигзаг”, тримаючись однією рукою за спину, іншою — за стіл, за яким з другом вони не раз і не два сиділи після роботи за кавою чи й чимось міцнішим. 

Ася, доки він думав, змахнула пил зі столу, струсила старомодне покривало на ліжку, і поплескала рукою по ньому. 

— Тут твердо. Норм, лягай, подивимось, що з твоєю спиною. 

— Ти в нас Міс Катастрофа, міс Пригода, та ще й міс Лікарка? — сам не очікував такого скепсису в голосі. Просто втомився дуже, спина боліла і голова від купи думок. 

— Лягай вже, Містер Стендапер! — фиркнула сердито і сіла на край ліжка. 

Роман ще пробував жартувати, тримаючись за край футболки, але тіло відгукнулось болем — і в спині, і в плечах.

Ася не витримала, підняла очі на нього і різко сказала: