22.

Якийсь час в салоні авто панувала тиша. Пахло шампунем Асі та… потенційними проблемами. Останнє щедро обіцяли відсипати їхні гості з готелю, які чітко висіли в них на хвості, хоч Ротвейлер і витискав все можливе зі свого улюбленого “коника”, який на швидкість та спритність з його 5.7 л двигуна не скаржився. Але… ті теж були не ликом шиті і вже двічі Ромині маневри змогли прорахувати і не дали йому висковзнути. 

Але не це його бісило, а те, що Ася все ще мовчала. Настав час це виправити — подумав сердито і кинув їй:

— Щось розкажеш? Чи мені в тих, хто позаду запитати? 

— Розкажу… — Ася винувато глянула на нього. — Але… я не знала… ну коли тобі пропонувала стати ем… моїм чоловіком. що так буде. 

— То це пов'язано? Чи ні? — винуватий тон Асі трохи серце Романа розтопив, але далеко не повністю. Та й “хвіст” їхній, який просто чекав вдалого моменту та безлюдної траси, аби напасти, на милі бесіди не налаштовував. 

— Не пов’язано, — зітхнула Ася і обхопила себе руками, наче від холоду. 

— От легше, ти знаєш, зовсім не стало, — важко видихнув Роман звертаючи на чергову другорядну дорогу, сподіваючись заплутати сліди та позбутись переслідувачів. 

— В сенсі… Тато, звісно лютий, що програв, але він би такого не робив. 

— Так… вже щось. 

— Я журналістка… і активістка. Ми з командою розслідуємо незаконне захоплення земель за місто. Там є озеро, старе й красиве, знаєш? Його заховали за парканами, почали готувати будівництво. Все робили тихо, документи — підроблені. Я підняла шум. А виявилося, що “хазяї” того озера не люблять, коли їхні схеми стають публічними.

Ротвейлер стиснув кермо так, що кісточки на пальцях побіліли.
— Журналістка, значить… Цікаво. 

— Я не знала, що вони дійдуть до такого! — Ася ковтнула, голос зірвався. — Погрози я ще могла ігнорувати, але коли почали стежити, я зрозуміла, що це вже не жарти. І сьогодні… — вона кивнула в бік заднього скла, де фари переслідувачів світили, наче вовчі очі в темряві. — Сьогодні вони вирішили, що прості попередження не допоможуть.

— Логіка в твоїх словах є. — отакої, іронії в Асі набрався?

— Тато про щось здогадувався. Пропонував охорону, думав, що то через нього. 

— Ага, то я з твоїм татом в одному човні? — в голосі Романа прозвучала гірка насмішка. Не над Асею чи собою. Над долею обох. 

— Я не хотіла тебе вплутувати — тихо заперечила вона.

Він скоса глянув на неї, стишуючи швидкість перед різким поворотом.
— Ну що ж, вітаю, пані активістко-журналістко. Хотіла чи ні, не важливо. Тепер ми з тобою обоє в цьому… по вуха. 

Ротвейлер не намагався бути тактовним зараз. Інтуїція підказувала: наступна зустріч із “гостями” буде не про розмови.

Ася знічено мовчала, Ротвейлер намагався відірватись від погоні. Розумів, чи радше відчував — як для початку Ася і так багато вже карт відкрила, і вимагати від неї більшого зараз буде перебором. Тому більше нічого й не говорив. Лише одна думка сверлила мозок, і стриматись просто не міг. 

— Чому ти не сказала батькові? Не попросила захисту в нього? — хоч Рома й не особливо своєю підопічною цікавився до початку роботи, однак, хто її батько — добре знав. 

Впливовий чоловік у вищих колах міста і області, з криміналом відверто не пов'язаний, однак, якщо копнути глибше — нитки б точно знайшлись. Людина поважна і серйозна. Знаючи, що в доньки серйозні проблеми він би забезпечив її захист (хоча, він здається це й зробив) та швидко б знайшов того, кому вона перейшла дорогу. 

— В нас… не дуже прості стосунки. — схоже, атракціон Асіної щедрості та відвертості сьогодні ще діяв. 

— Ну так… Це я вже помітив! — буркнув, вдало обїжджаючи не калюжу, а ціле озеро Роман. — Я так розумію, питати щось далі вже немає сенсу? Ти про батька не розкажеш?

— Колись, в іншому житті… — Ася виглядала щиро стомленою. Але… в очах все одно іскрились оті її звичні бісики. — А ти про себе щось розкажеш? 

— Трохи час невдалий, знаєш. Але як буде більш вдалий — ради бога. 

Роман не встиг договорити — в дзеркалі заднього виду різко наблизилось авто переслідувачів. Фари блимали на вибоїнах, мов два скажені ока. Наступної миті — глухий бас пострілу розірвав тишу, кулі просвистіли повз кузов.

— Твою ж…! — Ротвейлер різко вивернув кермо, і їх кинуло на зустрічну смугу. Машина затремтіла, шини завищали по асфальту. — Тримайся!

Ася зойкнула й вчепилася в підлокітник. Ще одна куля дзвінко вдарила в метал збоку.

— Вони б’ють по колесах! — крикнула вона, стискаючи зуби.

— Бачу! — Роман рвонув коробку передач, мотор заревів ще голосніше. Він різко пішов у занос, об’їжджаючи вантажівку, яка в останню секунду вискочила з повороту. — Тримай кермо! — наказав Асі, розуміючи, що ігри закінчились.

— Щ-що?! — вона завмерла.

— Довірся! Просто рівно тримай! — гаркнув, відриваючи руки від керма й водночас ривком витягуючи з під сидіння пістолет. Тільки зараз подума, що вона, може й водити не вміє, та вибору не було. 

Кулі знову просвистіли — одна розбила дзеркало з боку пасажира, скло срібним дощем полетіло на роздільну смугу.