21. 

Після грози настає затишшя — то було не про Асю і перебування поруч з нею. Ротвейлер вже це зрозумів  і навіть частково прийняв, тож мусив діяти. 

Балкон виявився єдиним виходом. Їх номер був на другому поверсі, але нижче — дах прибудови, вкритий металевою черепицею. Там можна було втриматися, якщо не зірвешся вниз відразу. А якщо і зірвешся — то це вже буде перший поверх і кататсрофи не станеться. 

Ротвейлер проаналізував це за кілька секунд, як тренована, налаштована на роботу точна машина. 

Тому стрибати — то було зараз чи не єдиним оптимальним варіантом. Однак, не врахував він одного. 

— Я… боюся, — вирвалось у Асі, коли Роман вивів її назовні і вона зрозуміла, чи то пак зчитала на його обличчі рішення.
Він різко обернувся до неї.

Не чекав почути від неї таке чесне і щире зізнання… 

Асіні очі були геть вже не іронічні, і без звичного виклику. Вперше (і о боже, як же невчасно!) він побачив у них справжній страх. Це пронизало, як блискавкою, змусило серце стиснутись. 

— Довірся мені, — хрипко кинув, вловивши, як за дверима вже ламають замок остаточно. І раптом, майже несамовито, міцно притис її до себе. На одну-єдину секунду, але так, щоб вона відчула те, що він словами сказати не вміє. 

Спрацювало!

Вона кивнула.

— На три! — прошепотів і міцно взяв її тремтячу ручку в свою. 

Він перший приземлився на дах прибудови — ноги пружно вдарили по металу. Мить — і притримав від подальшого падіння Асю, що похитнулась, але втрималась на ногах.
— Ціла? — його голос був низьким, глухим та схожим на гарчання.
— Так… — ледь видихнула.

— Тоді біжимо, — стиснув її пальці й потягнув вперед.
Вони злетіли з даху прибудови, мов дві тіні, і помчали в напрямку їхнього авто. Позаду вже чулося, як хтось вискакує на балкон і вигукує накази та люті матюки.

Але тепер їм було все одно.

До машини залишалось кілька метрів, коли Роман завважив: біля неї стоїть один із тих покидьків. 

Не можна було гаяти часу, Ротвейлер лише кинув Асі:
— Стій позаду.

І вже в наступну секунду його кулак врізався в обличчя бандита з силою, від якої той навіть не встиг крикнути. Чоловік звалився, ніж випав із руки й дзенькнув об асфальт.

— В машинy! — різко скомандував Роман, відчиняючи дверцята.

Ася заскочила на пасажирське сидіння, він — за кермо. Двигун заревів, колеса зірвались з місця, і в дзеркалі заднього виду ще миготіли фігури, що вибігли на вулицю, запізнившись на кілька секунд.

— Пристебнись, Катастрофа!, — прошипів він крізь зуби, втискаючи педаль в підлогу. — Бачу, це в нас тільки початок. 

Авто Ротвейлера мчало заміським шосе, ревучи наче розлючений або поранений бізон. Власне, таким бізоном себе відчував і Роман. 

Перша хвиля адреналіну відступила, і тепер болем, схожий на зубний, віддавала поранена в юності нога. Та й спина після стрибка не надто раділа і не надто за таку активність дякувала.

Але не це турбувало його найбільше. Дві речі сверлили голову тупою дрелькою на низьких обертах: по-перше, як тепер випетляти з найменшими втратами (бо ж коли люди серед білого дня стріляють в готелі, особливо втрачати їм нічого, і боятись також) і друге — якого хріна Ася не розповіла все! 

Він міг зрозуміти розлюченого братика, що програв суперечку, та не менш лютого батька Асі, що пропонував йому заплатити, аби зник з очей і не грав на чужому полі. 

Але постріли і погоня, яку радше відчував, чим бачив, говорили про те, що проблеми у Асі (чи її батька) серйозніші, ніж він гадає. А він в ці проблеми вляпався по самі… ем… вуха. 

— Ти на мене злий? — здавалося, Ася просто не могла знайти більш вдалої фрази, аби розлютити його ще більше. От просто бінго! 

— Я?? Та боже збав! Який гарний день, які привітні люди навколо! Яка чесна, і, головне, відверта дружина поруч зі мною! — з подивом відчув, що сарказм, виявляється, суттєво збавляє градус і допомогає випустити пар.

— Пробач… — Ася опустила очі, однак Роману її каяття здалося не надто щирим. 

—  Був у мене друг, — не відриваючи очей від дороги, мчав, витискаючи з позашляховика всі можливі і не можливі кінські сили, — Так він говорив, не спи, Романе, з жінкою, чиї проблеми більші за твої. 

— Так ми і не спали… Ну в сенсі… — щоки Асі спалахнули сором’язливим рум’янцем. Схоже, страх і небезпека на якийсь час позбавили її звичного красномовства. — Та ну тебе, — пробурмотіла, почервонівши вже вся і нервово кусаючи губу. — Я просто… не хочу, щоб ти думав, ніби я…

— Ніби ти що? — перебив він, втискаючи педаль ще глибше, коли в дзеркалі мигнули фари.

— Що я граюся. Що все це… — вона зробила широкий жестом рукою, ніби намагаючись охопити і їхню втечу, і їхні сварки, і той поцілунок у ванній. — Що воно для мене просто розвага і я цього всього хотіла. 

Роман стиснув щелепи, відчуваючи, як у скронях шумить.

— Знаєш, Асю, я радий, що не хотіла. Не вистачало ще хотіти подібного!