20. 

Натягуючи футболку і застібаючи ремінь джинсів, Ротвейлер думав про те, що “добре” і “все розкажу” — то точно не про Асю. Принаймні не про цю Асю, яку він знає. Хоча і “знає” то теж було так собі слово, бо з нею ні в чому впевненим бути не можна. Що не день то сюрприз — ще одне “ім'я” міс Катастрофи, яка звалилась йому на голову, яка лавина в весняних гоорах.

А Ася тим часом спокійно розкладала приладдя для сніданку, який цього разу принесла сама. Це Ротвейлера теж по-своєму радувало. Вона була не з тих жінок, що чекали манни небесної, брала в свої руки те, що ці руки могли б підняти — і це був великий плюс. 

— Сідай вже! — наказала, подаючи йому тарілку з рисом та шматком курятини. 

— Дякую. — відповів просто, бо й справді був вдячним за “сервіровку” й сніданок. 

— Мій тато любить мене. І я його. Тільки… по-своєму. — Ася зітхнула, без апетиту щось вишукуючи в тарілці. — Я познайомилась з ним за кілька днів до фото, що тобі показувала. — як Роман і думав, продовжила дивувати. 

— Смачно, — бовкнув абсолютно не до теми просто тому, що мав щось сказати. 

— До дев’яти років я росла з мамою. — вдала, що не помітила репліку, — Вона була зайнята пошуками кращого життя і мій недолік її взагалі не турбував. Як і те, що я замкнулась в собі і все менше виходила на вулицю, та все більше “хворіла” аби не ходити в школу. Але потім сталася благодійна ярмарка, там мали бути спонсори школи. І один з тих спонсорів — кремезний, з темною бородою, змінився на обличчі, коли побачив мене. Він зблід, наче вся кров відступила від обличчя, а потім, як криголам між брилами льоду, пішов просто крізь натовп до мене, розштовхуючи всіх і навіть не озираючись на бурчання позаду. Нахилився і, перше, що спитав, скільки мені років та як звати мою маму. 

Ротвейлер нервово сковтнув. Їсти більше не хотілося, ловив кожне слово Асі, кожну емоцію на її обличчі. 

— Він не чекав відповіді. Схилився нижче і усміхнувся мені трішки моторошною посмішкою з… неправильним прикусом через гострі криві зуби… Через його бороду та квадратну щелепу це не було помітно відразу. Та й схоже, він таки працював зі стоматологами чи пластичними хірургами, але… коли усміхався, не помітити не можна було. Потім, коли ми бачились вдруге перед судом, він розповів мені, що це — таке собі прокляття його роду. Генетичний збій, чи поломка якась, через яку хлопчики з його роду мали цей недолік трохи менш вираженим, а от дівчаткам діставалось більше. Тому він навіть дітей спочатку не хотів. А коли захотів, було надто пізно. Звісно, дізнавшись про мене, він зробив все, аби забрати мене. 

Спочатку мама була проти, намагалась маніпулювати, вимагати щось. Було кілька судів… На одному з них, — Ася зітхнула, відкрила сік, але Ротвейлер розумів, що то вона не тому, що хоче пити, а тому що хоче залити гіркоту спогадів. — На одному з судів адвокат матері відвів її в сторону і сказав, типу, ну подививсь на дівчинку, що ти можеш їй дати? А він — впливова і забезпечена людина в місті. Він зробить з неї нормальну людину… Нормальну! Наче я була ненормальною! — Ася гірко всміхнулась. 

— Мені шкода, — Ротвейлер схилив голову, ховаючи очі. Йому й справді було шкода тієї малої Асі яка скільки пережила, але не мав зараз слів, щоб це якось висловити, показати. 

— Мама погодилась тільки коли тато запропонував купити їй нову квартиру, замість розвалюхи, в якій ми жили. А я переїхала в його заміський будинок, де він жив з дружиною, яка мріяла про дітей, але своїх і… нормальних. З того часу почалось моє переродження, а ще я дізналась, наскільки можуть бути жорстокими діти з так званої, елітної школи… ну, в порівнянні з дітьми зі школи звичайної, які, до того ж, знали мене з першого класу. 

Роман мовчав...

— Моє переродження не було справою одного дня і навіть одного року. Брикети, операції, стоматологи… Дефект не був просто проблемою зубів, то значно глибше і це доводилось довго виправляти… Але не це було найболючішим, а те як доводилось змінюватись морально. Знаєш, люди іноді ховаються за своїми недоліками і проблемами, звикають всі невдачі і трабли прикривати ними… А потім, коли недолік зникає, ти мусиш діяти і думати зовсім вже по-іншому, а ти просто не вмієш…

Ася не договорила. У коридорі почувся глухий тупіт. Спершу далекий, наче хтось, власне навіть не один, йшов швидким кроком, а потім — різкий гуркіт у двері.

Ротвейлер миттєво підхопився, інстинктивно поставивши Асю за свою спину. Очі його звузились, м’язи напружилися. Куди тільки й подівся уважний Асін слухач, який ще мить не знав, куди подіти очі від того болю, що вона виливала на нього. Зараз — це вже був холоднокровний профі, який намагався прорахувати бодай кілька кроків в обхід супротивників. 

— Чорт… — видихнув він, вловивши в шумі не просто випадковий гуркіт. Там, за дверима, було мінімум двоє. І вони явно не йшли “доброго ранку” побажати чи спитати, чи їм сніданок сьогодні сподобався. 

Гуркіт повторився — хтось бив по дверях якимось важким предметом, чи плечем, намагаючись увірватися.

— Тихо, — Роман стиснув Асину руку. 

А потім в невеликій кімнатці, здалося, пролунав грім. Постріл з чогось крупнокаліберного в закритому приміщенні — ще те "задоволення". 

Судячи по дірі в дверях на місці замка — прострелили саме його. Але… 

— Якого хріна люди твого батька ладні вбити навіть тебе, Асю?! — прогарчав, відчуваючи, що зараз зірветься, Роман, прикриваючи Асю собою і тягнучи її до балкону.