19. 

В полоні хаотичних, як розлючені оси, думок, Ротвейлер зміг заснути аж під ранок. Це для нього було чи не вперше, бо що-що, а от поспати він любив і гарно вмів. Але… після шалених останніх днів, нервова та інші системи таки дали трохи збій, і круговерть думок не дозволяв остаточно розслабитись, аж доки важкий сон не накрив, мов чорною ковдрою. 

Ася спала поряд. Виговорившись, вона, схоже, сховала кігтики в подушки, мов справжня кішка, а от Роману залишила цілий плацдарм для роздумів. 

На щастя втома і потреба відпочити виявилась сильнішою, і він заснув, хоч небо за обрієм вже світлішало. 

А вранці він вперше в житті проспав і навіть будильника на телефоні не почув. Власне, з моменту знайомства з Асею в нього оте “перший раз” було все частіше і частіше. 

Та сьогодні його розбудив не будильник, а Ася. Вже одягнена (слава богу) в простору синю футболку і джинси, з легким мейком і, схоже, з гарним настроєм. 

— В тебе телефон вже вп'яте дзвонить. — простягнула йому мобільник Ася і, схоже, навіть усміхнулась. 

Дивно, але до тієї розмови та фото Рома не помічав її особливості — пухкі губки іноді не повністю прикривали ідеально рівні зуби. Певно, через неправильний прикус будова щелепи змінилась, — швидко подумав, ловлячи себе на тому, що погляд на її губах затримав надто довго. І зовсім не через цю її особливість, ні. 

Ротвейлер підвівся важко, мов голову примотали до подушки, коротко пробурмотів:

— Дякую.

Взяв телефон із її рук, і, навіть не глянувши на екран, поплентався у ванну. Зачинив двері, критично оцінивши в дзеркалі скуйовджене волосся, трохи пом’ятий вигляд і темні кола під очима, а у вусі вже голосно хрипіла лінія зв’язку.

— Нарешті, — незнайомий і нетерплячий голос з металевими нотками. — Я дзвоню вп’яте!

Роман примружився, вмикаючи холодну воду і споліскуючи обличчя, і відповів сонно, але поки спокійно. 

— Слухаю вас.

— Скільки ще продовжуватиметься ця вистава? — голос чоловіка на іншому кінці дроту став ще жорсткішим. — Скільки запропонувала Ася? Я готовий заплатити вам більше. 

Ротвейлер на секунду заплющив очі. Усередині все стиснулось від злості, але тон залишився рівним. Звісно, він знав, хто з ним говорить. І можливості цієї людини він теж знав.

— Я виконую роботу, яку мені доручили. І захищаю вашу доньку.

— Захищаєш? — голос у динаміку став глузливим, -- Вона сама створює проблеми. Ти забув, хто вам платить? Чи забув, що ваше життя і робота залежать від мене?

Роман витер мокре обличчя рушником, ще раз глянув у дзеркало, зустрівши там власний погляд — втомлений, але як на диво досить врівноважений.

— Ні, — сказав тихо й чітко. — Не забув. Але це і так моє останнє завдання.

У слухавці — кілька секунд тиші. 

— Я можу знищити тебе одним пальцем. І почну з репутації! 

— Чхати мені на репутацію, --- у відповідь зізнався Роман. -- Я виконую завдання свого шефа і вашої доньки. Тому тут все ок. 

Ротвейлер не чекав що буде далі, вимкнув і з телефоном постояв, поки екран потемнів. Важко видихнув. І навіть не помітив, що двері ванної прочинені, і Ася, спершися на косяк, мовчки дивиться на нього — з цікавістю і тривогою водночас.

Німа сцена не тривала довго. Судячи по піднятій Асіній брові, вона розмову добре чула і тепер чекала якоїсь реакції від Романа. 

— Тобто, ти “виконуєш завдання”? Моє? — не витримала, хоч Ротвейлер і не збирався паузу тримати, просто витирав обличчя рушником після ранкового вмивання. 

— Саме це я й сказав. Так. — погодився, задумавшись, чого йому чекати, схвалення, чи бурі? З Асею був можливий і перший, і другий варіант, і обидва разом. 

— Але ти виконуєш завдання за плату. Чому тоді не погодився, коли мій тато запропонував заплатити більше? 

— Ти і це чула? 

— Ні, просто впевнена, що він таке запропонував би. 

— Ти добре знаєш свого татка? — настав час іти в атаку Ротвейлеру, — Не розумію одного: спочатку він сам підштовхує тебе до типу одруження, а тепер вимагає “припинити цей цирк”?

— Не все так просто. — Ася зітхнула. — Але, повір, він не такий, яким здається. 

— Вірю. — криво усміхнувся Ротвейлер, висвітивши на обличчя іронічне “НЕ вірю”. 

— Ти не відповів. — зробила крок назустріч. 

— Відповів, — прийняв її гру, відклавши рушник. 

— Ні! — підійшла вже зовсім близько. Роман відчув, як пахне її волосся, і як голосно б'ється серце. 

— Окей, відповім ще раз, так, виконую завдання, і твоє і мого шефа. На щастя вони частково збігаються та одне одному не суперечать. — знову підтвердив Роман, дивлячись їй прямо в очі. — І крім грошей я поважаю своє слово. Те, яке дав тобі.

— То тепер, виявляється, вся справа в слові? — не відступала Ася, її голос став тихішим, майже інтимним.

— У ньому, — коротко відрізав він досі не розуміючи, звідки й куди віє цей вітер та що він принесе — затишок і прохолоду, чи ураган з грозою.