18. 

В номері було надто тихо. І тому серцебиття їх обох було чутно їм же таки обом. Надто рване, голосне, нерівне і тривожне. 

Ротвейлер не знав, що саме зараз відчувала Ася. Він міг припускати — сором, ніяковість, чи, що найгірше за все, страх. І саме цього останнього він боявся найбільше. Бо не хотів її налякати. 

Ні на секунду, ні на мить. 

Хотів іншого — показати, що її ігри можуть мати наслідки, і що не можна постійно кидати іскри у суху траву, бо рано чи пізно вона спалахне. Але, здається, цього разу він перегнув. І тепер боявся навіть подумки торкатися того моменту…Майже фізично відчував, що перестарався. 

Ротвейлер досі не розумів, що криється за Асіною кусючістю, провокаціями та демонстративністю. Він, людина холодного розрахунку, зі вмінням передбачати кроки ворога, виявився безпорадним перед цією дівчиною, яка наче спеціально руйнувала всі його формули. І це дратувало. Але водночас — розпалювало.

Та найбільше заважало заснути інше: фантазія.

Знову й знову вона ставила перед очима той самий образ — як пухнастий вологий рушник зісковзує з її плечей, ковзає по струнких ніжках і падає на підлогу. І він відчуває, як у грудях щось стискається, а серце боляче гупає, а по тілу розповзається гаряча лава, бо ця картинка, що абсолютно природно, змушує його палати.

Тому зараз заважали йому заснути: цікавість і роздратування, що цю цікавість ніяк не задовольнити, втома та… фантазія яка знову і знову ставили перед очима стоп-кадром той клятий рушник.

— Ти скоро дірку в стелі просвердлиш очима. — тихо пробурмотіла Ася, і він здригнувся. Її долоня, схована під ковдрою, обережно штовхнула його в бік. Вона вміла відволікати навіть у такі миті. 

— Ти теж не спиш? — спитав глухо. 

— Ага. 

— То спи. — ляпнув, навіть не подумавши, як безглуздо це звучить.

— О, дякую! Я просто вирубилась, щойно це почула! — пирхнула Ася. 

— Не дякуй. — буркнув у відповідь.

— Ротвейлере… — знову озвалася. Її голос був інакший, не глузливий. Серйозний. — Можна я тобі щось покажу? — вловивши роздратування в його голосі, змінила тон на ще м'якший. — Ти не проти? 

— Здається, я вже все бачив, — ну от, він теж вміє в сарказм, як виявилось. 

— Дурень, — не образилась вона. — Дивись, — потягнулась до телефону на пуфику і яскраве світло екрану боляче вдарило по стомлених очах. 

Роман примружився. 

На фото була маленька дівчинка. Років дев’ять чи десять, у старомодному сірому платтячку. Вона стояла, трохи знітившись, але посміхалася. І посмішка ця була дивною — щирою, світлою, але водночас болісно незахищеною.

Роман придивився уважніше — і вловив щось знайоме.

Очі.

Очі були Асині, з тою ж блискучою, трохи викличною іскоркою. Тільки от посмішку псували дуже криві, неприродно виступаючі зуби. Від них миле личко здавалося майже звірячим, ніби то мордочка якогось екзотичного звірка, який не може захиститися від чужих насмішок.

У грудях стало важко. Він згадав школу, і як діти можуть діставати за найменшу відмінність. Як за шепелявість, стару куртку чи за смішну стрижку можна було стати вигнанцем. А тут… такі зуби.

Йому стало нестерпно шкода цю малу. І він, не замислюючись, майже пошепки спитав:

— Це… твоя донька? — видихнув розчулено, болю за дівчинку не приховуючи. 

Тиша, яка запанувала після питання Романа, стала схожую на якесь густе желе, що огортає, затягує, позбавляє сили, бажання і енергії рухатись. 

— Син! — засміялась раптом Ася, але сміх прозвучав надто неприродно і натягнуто. Як, власне, і сарказм, який цього разу зовсім не рятував. — Подививсь ще раз! — наказала, підносячи телефон ближче. 

Тільки з цього ракурсу Ротвейлер побачив деталі: комп'ютер зі ще не пласким дисплеєєм, інтерєр, якому років 10…

Але не це вразило його, а те, що в дівчинки від Асі було дуже багато. Кучеряве волосся неслухняно вибивалось з хитромудрих косичок навколо голови, лінія носа з ледь-ледь помітною горбинкою, пухкі

губки, які в тій надто вимушеній посмішці сором'язливо намагалися приховати гострі криві зуби…

Він зрозумів…

Хай і мусив напружити стомлені мізки, хто саме на фото. 

— То… твоє прізвисько, — сковтнув, аби не так дряпали горло слова, — Воно було…

— Не через гострий язик, Ромчику. — довела думку до логічного завершення. — А через кляті криві зуби та ще букет недоліків, пов'язаних з ними. А ще “Зубастя” — то було найневинніше з усіх. Я була “Крокодилом”, “Пітбулем”, “М'ясорубкою” і “Фредді Крюгером” для старшокласників, — в голосі Асі бриніла така гіркота, що Ротвейлеру стало моторошно. Це ж скільки пережила та маленька дівчинка, яка сьогодні змогла вирватись з клітки лютого сарказму і показати, що вона досі нікуди не зникла і потребує тепла і уваги? 

Роман ніколи не був сентиментальним. Навпаки, поодинокі друзі та колеги часто називали його “Сухарем” за те, що теж мав свою маску — флегматичного, холоднокровного профі.