17. 

Вже змістився безсоромник-місяць, що зазирав у їхнє вікно, а Ротвейлер все ще тримав у своїх обіймах Асю і не вірив, що робить це, і що досі має цілі очі та інші частини тіла. Однак, Асі було не до гострих зубок та кігтів зі шпильками — зараз їй справді паскудно, і Роман це чудово бачив. Тому, хоч і почувався, трохи дико, і незручно, боявся не те, щось сказати, а навіть ворухнутись. Лише гладив обережно її спину поверх рушника, і робив, що гарно вміє — мовчав. 

— Знаєш, чому мене Зубастею називали? — глухо заговорила вона. 

— Не знаю, чи хочу знати. І — чи хочеш про це говорити ти. — сказав просто і  чесно. 

— Ну якщо я скажу — доведеться тебе вбити. — в голосі вперше зазвучали звичні нотки іронії, і Роман їм, схоже, навіть зрадів. Це означало, що повертається звична йому Ася і тепер, коли, бачив її не-звичну, це було знаком, що їй вже норм і вона більше не тоне в своїй гіркоті і спогадах про щось дуже погане. 

— Думаю, головорізи твого татка справляться швидше за тебе. В чергу вже ставай, чи що, — криво усміхнувся. 

Відчуття, що хоч Ася і повернулась, між ним стало якось… тепліше, гріло і водночас насторожувало. 

— Вибач, що втягнула тебе в це. Не знаю, що на нього найшло. — зізналась щиро.

— На нього найшло одруження його доньки з найнятим охоронцем, — вирішив, більше не приховувати своє “походження” чи то пак, “призначення”. 

— А я все думала, коли ж ти зізнаєшся, — Ася випірнула з його обіймів, поправила рушник і волосся. Схоже, на сьогодні її ліміт зваблювання завершився. Або — це затишшя перед бурею, і Роман схилявся все ж до другого. 

— То ти знала? — вже не дивувався нічому. 

— А ти думаєш, я б дійсно до першого зустрічного підійшла з пропозицією одружитись? 

— Не знаю… — обережно обійшов слизьку кригу її питання. — Але я не розумію одного: чому твій татусь, маючи таких навчених псів під рукою, наймає тобі приватну охорону? 

— Псів, кажеш, Ротвейлере? — Ася дзвінко засміялась, а потім враз посерйознішала. — Я вже сто разів висковзала просто з-під носа тих пихатих телепнів. Тому татко вирішив, що треба діяти на випередження і знайти охорону, яку я принаймні в обличчя знати не буду. 

— Це логічно… — погодився Роман. Аби приховати жар, який, щойно Ася заспокоїлась, знову розлився тілом, розстелив ліжко і поплескав по ньому рукою. — Лягай спати, а я зараз вимкну світло в душі і теж ляжу. 

— Справді, пора… — Ася надто швидко з ним погодилась. 

Роман зробив кілька кроків до дверей душу, вже простягнув руку до вимикача світла — і завмер. У відбитті дзеркала в увесь людський зріст на стіні він побачив, як Ася, не поспішаючи, підійшла до ліжка. Її рухи були повільними, майже демонстративними, наче кожен жест мав бути зафіксований його поглядом.

Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається, поки рушник не з’їхав з її плечей, ковзнув вниз і впав на підлогу беззвучно, але для нього — з особистою озвучкою падіння верхівки скелі під час землетрусу.

У грудях щось стиснулося так сильно, що він ледь не видихнув уголос. По тілу пройшла хвиля пекельної лави, і йому дійсно здалося, що з горла виривається тихе, стримане гарчання. Вона знала, що робить. Чорт забирай, вона чудово знала.

Її спина, плавні лінії стегон, ця беззахисна й водночас нахабна відвертість — усе це будило в ньому  дике бажання і водночас відчуття небезпеки, яке змушує серце битися швидше.

Роман упіймав себе на тому, що пальці на дверній ручці напружилися так, що вона жалібно заскрипіла. Він горів — від маківки до п’ят — і водночас розумів, що ця гра не про тіло. Вона бавиться з ним, як кішка з мишею: не добиває, а смакує кожну його реакцію.

І він, чорт би його взяв, нічого не міг із собою вдіяти.

Роман стояв, напружено тримаючись за дверну ручку, наче та могла врятувати його від урагану, який підіймала ця жінка. У скронях стугоніло, кров гналася по жилах так шалено, що, здавалось, майже чув її шум. Він спробував зробити крок уперед, у бік холодного душу, наче вода могла загасити цей пекельний вогонь. Але вже наступної миті всередині щось хруснуло — мов тонка остання нитка, що тримала його самоконтроль під, власне, контролем.

Він рвучко розвернувся, наче хижак, якого нарешті перестали стримувати. Декілька кроків — і вже був біля ліжка. Його рухи були різкими, нервовими, навіть незграбними трохи. Він демонстративно торкнувся пряжки ременя, повільно, із зухвалою навмисністю розстебнув пояс джинсів. Клацання металу пролуняло в тиші так гучно, що Ася здригнулася, а усмішка на її обличчі  — провокативна, хитра — митю зникла, наче її стерли канцелярською гумкою. 

— Що ти робиш? — спитала і в голосі прозвучав дійсно переляк. 

— Цього ти хотіла? — його голос хрипів, наче він збирався зірватися на крик, але натомість слова виривались важко, низько, повільно. — То йди сюди.

Він кинув виклик, полум’яний, до безумства щирий і водночас небезпечний. Його очі горіли так, ніби зараз він готовий був зруйнувати будь-які межі. Власне, хіба не сама вона щойно це зробила? Це було не прохання — наказ. І провокація водночас. Він кинув їй це, типу, право вибору, але сам уже стояв на межі, готовий зім’яти цю дистанцію, розтрощити дощенту всі перешкоди. Принаймні, так воно все виглядало.