16. 

Люди носять маски.

Іноді — одну все життя, але частіше — змінюючи їх перед глядачами, в залежності і від самих глядачів, і від ситуації. Часто людині не просто зняти маску, яку вона з тієї чи іншої причини обрала. Але… одне влучне слово, чи момент — і маска може злетіти сама. 

Те, що зараз це сталося з Асею, Рому не те що здивувало, скоріше він не очікував, що це буде так легко зробити. Але перед ним була, здається, не Астя, а справжня, розгублена, чуттєва але сповнена протиріч — Ася…  

Її очі дивились на нього без жодної іскри іронії, не було в них і твердості характеру та звичних колючок. Тільки страх був. Такий, що Ромі стало не по собі і зовсім не радісно, що він, несвідомо цей страх викликав. 

Звісно, руку він миттю відпустив. 

Дихання після поцілунку повільно, але відновив. 

Вона зробила крок назад, наче хотіла щось сказати, але вчасно передумала.

В її зіницях було стільки непевності, що Роман мимоволі подумав — зараз будь-яке його слово може зламати все, зруйнувати ту її маску, яку вона, схоже не один рік, відбудовувала пласт за пластом, і не певен був, чи хоче цього.

— Ася… — почав він тихо, але вона швидко відвела погляд, ховаючи його за завісою вологого кучерявого волосся.

— Забудь, — кинула вона різко, але голос зрадницьки тремтів.

Вона підійшла до столика, взяла келих з вином, відпила ковток.

Роман стояв, втупившись у її спину, й розумів, що ця коротка мить, коли її “маска” впала, була дорожчою за будь-які слова. І водночас — небезпечнішою, ніж усе, що вони пройшли за цей день.

— Так що ж ти зрозумів? — повернулась вже Астею до нього, тримаючи келих в побілілих пальцях. — її голос був майже спокійним, але пальці, що стискали келих, видавали її.

Роман зробив крок до неї. Не швидко, але впевнено, так, щоб вона не сприйняла це за агресію — і водночас не могла відступити.

— Я зрозумів, чому ти мене провокуєш, — сказав спокійно, дивлячись прямо у вічі. — Ти потребуєш уваги і боїшся в цьому зізнатися. — додав, бо розумів, що раз почав — відступати нікуди. Тепер Ася з нього зубами вигризе зізнання і продовження, якщо він надумає мовчати. 

Ася ледь помітно стиснула губи, наче хотіла заперечити, але він не дав їй слова вставити:

— Ти плутаєш бажання і збудження з самою увагою. Але це не одне і те ж. Асю, — він зробив паузу, щоб її ім’я прозвучало окремо, вагомо, — насправді я заводжусь від одного твого погляду. Не від рухів, не від жартів, навіть не від того, як ти зараз стоїш у цьому рушнику. Від тебе. Кажу, як є, бо бачу, тобі це важливо. 

Вона опустила погляд, але не відірвалася від нього.
— Але ми обоє знаємо, що це… не правильно, — додав він тихо, майже пошепки, щоб у цих словах не було ані краплі повчання, тільки констатація. — Тому я намагаюсь тримати себе в руках.
Він зробив ще півкроку ближче.

— А ти… — Ротвейлер зітхнув, — робиш цей процес нестерпним.

Її плечі злегка опустились, наче ці слова несподівано зняли з неї тягар. 

Роман видихнув.

Схоже, бурі немає, а маска нову при ній. Значить, катастрофи не сталося. Хіба що він зараз побачив більше, ніж би вона хотіла йому показати. 

На якусь мить Ротвейлеру здалось, що напруга між ними спала. Звісно, з Асею в такому впевненим бути не можна, але… Навіть під час грози буває затишшя, тож Роман, аби розбавити тишу, увімкнув телевізор і кивнувши Асі на ліжко, мовляв, мостись вже, пішов в душ. 

Прохолодна вода допомагала відключитись, розслабитись і хоч на мить ні про що не думати. Щоправда, на одній думці таки себе зловив — що йому після цього “завдання” буде якось… нудно, чи що. 

Дивно, та бажаючи спокою на пенсії, Роман точно вже не вважав, що за пригодами та роботою скучатиме. А воно он як, вже й скучає завчасно. Але може, не за пригодами, а за… Асею??  

Це припущення Ротвейлер люто намагався змити дуже контрастним душем — ледь не від окропу до крижаної води, але допомогало це так собі. А з присмаком помади Асі на губах — ефективність взагалі падала нижче плінтусу. 

Вода нещадно била в потилицю і стікала вниз по плечах, змиваючи напругу, думки, зайві емоції. Роман майже відключив голову — просто слухав рівномірний шум і ловив момент, коли все стає простим: ти, вода і тиша всередині.

Коли трохи зменшив інтенстивність душу, крізь його шум почув дивний звук. Спершу тихий, майже непомітний, але він різонув вухо настільки, що тіло відреагувало швидше, ніж мозок. 

Схлип.

Один, другий, що означало — йому не почулось. 

М’язи миттєво напружились, у голові клацнув знайомий режим тривоги. Він в одну мить викрутив кран, струсив з себе воду, мов справжній бійцівський пес, натягнув вологу білизну, вліз у джинси просто на мокре тіло й майже безшумно визковзнув у номер.

Те, що він побачив, змусило його сповільнити крок і розгубитися.

Ася сиділа на краю ліжка, обхопивши себе руками, плечі дрібно тремтіли. Вона схлипувала так тихо, ніби боялась, що її почують навіть стіни. На екрані телевізора миготіла яскрава сцена — якісь школярі зривали урок, верещали й реготали, контрастуючи з тим, що відбувалося поруч.