15. 

Цей готель, хоч і загубився серед хитросплетінь заміських доріг та розкиданого навколо нього лісу, був досить затишним. Ротвейлер навіть подумав, що в такому — десь на краю географії — було б непогано зупинитись просто відпочити від світу. Чисто, все необхідне є і, головне — тихо. 

Щоб зняти напругу, уявив себе одруженим чоловіком з якоюсь до нудоти передбачуваною роботою, дружиною та навіть (а раптом?) дітками і псом. 

А чому б ні? — подумав, розставляючи на столику нехитру, але з приємним ароматом вечерю, по яку, доки Ася купалась в душі, його покликав адміністратор. 

До досить апетитної запеченої картоплі з реберцями і салатом, щедро навіть пляшку легкого білого вина (хоч пасувало б більше червоне) додали. А ще сік, салатик та шоколадки. І от, розкладаючи все це начиння, Ротвейлер уявляв, як зараз з душу вийде його дружина (не через спір, а справжня, законна), зрадіє, що він вже сам вечерю приніс і “сервірував” стіл, поцілує і вони вдвох сядуть вечеряти та говорити про те, як обоє втомились, доки сюди доїхали. 

Звісно, Роману було трохи дико, що його фантазія в такі хащі забрела, але… Краще вже так, аніж уявляти, як по струнких ніжках Асі в душі скочуються перлинки води. І не лише по ніжках. Тому й завантажив себе ідилічною “кіношкою” про милу дружину і родинний відпочинок. 

Він наскільки поринув у фантазії, що забув про їхню суперечку з Асею. 

А вона, схоже, не забула… 

Він якраз розливав вино по склянках (келихи, то вже певно, була розкіш, та його й пластиковий стаканчик влаштував би), коли двері душу відчинилися, і в кімнату вийшла Ася — в одному білому рушнику, що тримався виключно на силі гравітації та, мабуть, її впертості. Волосся вологими хвилями спадало на лоб, по шиї тонкою цівкою стікала крапля води.

— Ого… романтична вечеря, — прокоментувала вона, кидаючи погляд на стіл. Потім примружилася, наче щось збагнула, й додала з ледь відчутною, але отруйною усмішкою: — Репетиція милої сімейної вечері, чи екзамен на вміння обходитись зі столовими приборами? 

Роман ледь не впустив пляшку вина. Щойно уявляв її в образі спокійної, вдячної жінки, яка цілує його за вечерю — і тут та сама “жінка” стояла перед ним і стріляла словами, немов з кулемета.

— Що? — вирвалось у нього, швидше від здивування, ніж від образи.

— Не переймайся, — відмахнулася вона, проходячи повз нього до ліжка. — Якщо це і репетиція, то в мене чудовий талант зірвати прем’єру ще до першого акту.

— Не сумніваюсь, — буркнув, повертаючись до гіркої реальності. Схоже, мріяти про спокій з Асею поряд, то як у клітці з левом казати тому “киць-киць” і уявляти, що він замуркоче і поряд клубочком скрутиться. 

Вона сіла, закинувши ногу на ногу, і рушник зрадницьки ковзнув на кілька сантиметрів вгору. 

І знову Ротвейлер подумав, що його власна голова — найбільший ворог, бо навіть після Асіних шпильок він упіймав себе на тому, що розглядає не тарілки з картоплею… І навіть не вино…

А от Асю, це, схоже, зовсім і не турбувало. 

Ніби й не помічаючи його погляду, взяла виделку і повільно, з майже театральною зосередженістю, почала розкладати собі картоплю. Її рушник при кожному русі плечей то підіймався, то знову небезпечно ковзав з боку в бік по засмаглих і ще вологих після душу ніжках.

— Приємно, що ти про вечерю подумав. От бачиш, я вмію вибирати чоловіків! — відсалютувала йому склянкою з вином. 

Роман підняв і свою, щоб нарешті залити сухість в горлі, але вино пішло не туди, куди мало. Він захлинувся, кашлянув, мало не перекинув склянку.

— Ой, — з удаваним переляком видихнула Ася, — ти що, подавився моїм компліментом?

Вона швидко піднялася і підійшла до нього ззаду, щоб поплескати по спині. Але замість стриманої відстані, опинилася так близько, що її тепле плече торкнулося його руки, а живіт під рушником — спини.

Роман схопив її за зап’ястя й розвернув до себе.

— Чому ти мене постійно провокуєш, Асю? — в його голосі звучала не тільки злість, а й щось зовсім інше, в чому Ротвейлер волів би не зізнаватись навіть самому собі. — Навіщо це тобі? — додав, руку все ще не відпускаючи. 

В номері стало чутно, як тихо попискує чи то лічильник, чи то стабілізатор напруги на стіні. В сталевій лапі Ротвейлера м'яко пульсувало тонке тендітне зап’ястя Асі, яке він знав, що треба відпусти, а не міг. 

Вона підняла брови, зберігаючи вираз абсолютної невинності та подиву на обличчі. До слова, так собі зберігаючи. Акторська гра — вона виснажує, як виявляється. 

— Провокую? Це ти так називаєш, коли жінка просто… поряд? — зібралась таки з думками та кинула чергову колючку. 

— Так, — вперто відказав Ротвейлер, не відводячи погляду. — Постійно. І зараз теж.

Ася різко, але без зайвої сили, вивернула своє зап’ястя з його руки. В її русі не було страху — лише якась внутрішня рішучість, та вже звичний виклик. Вона розвернулася до нього впритул, так що Роман відчув тепло її тіла, і зупинилася, дивлячись просто в очі.

— Хочеш знати, що таке провокую? — сказала вона тихо, але з тією особливою інтонацією, де затаєна образа тісно і нерозривно переплелась з нервовим надривом. Такої Асі він ще не бачив. Хоча… Скільки в ній граней — певно, вона й сама достеменно не знала. 

Перш ніж він встиг хоч щось сказати, вона впилась в його губи поцілунком. Не ніжним, не пробним — напруженим і впертим, наче хотіла довести щось не йому, а самій собі.