13.

Життя часто і щедро відсипало Ромі ситуацій, коли “з дощу та під ринву”, і він до них був готовий. Завжди, але не зараз. Те кляте наближення пенсії та довгоочікуваного відпочинку забило памороки, знесло всі греблі та позбавило звичного його тверезого, холодного і розсудливого погляду на життя. 

І тому, коли Ася на диво швидко і слухняно вийшла з кімнати вже одягненою в обтислі джинси, світлу футболку і легку вітрівку — він очам своїм не повірив і подумав, що ще є шанси висковзнути, доки її батько (та і його бос) перебісяться і зможуть говорити без фрази при відривання дечого, власне, чоловікові, досить потрібного.

Але… 

Що, його надіям не судилось справдитись, Ротвейлер зрозумів, як тільки вийшов за Асею з квартири, прихопивши її невелику, але досить містку і важкувату сумку. 

В коридорі було надто тихо. Підозріло і небезпечно тихо, до того ж, пахло свіжою фарбою і свіжими неприємностями. Пахло наскільки виразно, що Рома потягнувся звично до кобури на поясі, але з досадою згадав, що зброю лишив в машині. І дарма, ой дарма він це зробив. 

Ротвейлер відчув це ще до того, як побачив їх.

Той особливий, густий, відчутний тиск, який з’являється, коли поруч є хтось, хто добре вміє ламати кістки.

А тут аж двоє, доля, схоже, вкотре не поскупилась на "подарунки". 

Високі, ширші в плечах, ніж дверний проріз, у темних куртках і з обличчями, що просилися на плакат із підписом “Розшукується”. Стояли на сходах поверхом нижче, перегородивши шлях.

— Пішли з нами і ніхто не постраждає, — глухо кинув йому перший, ближчий і серйозніший. 

— Добрий ранок, — Рома кивнув, стискаючи ремінь Асіної сумки так, щоб можна було відпустити її за мить. — Хлопці, ви, я так розумію, виконуєте свою роботу… Я — свою. Може, розійдемось, га? І під’їзд ціліший буде, і ми без зайвих витрат на травматолога.

Відповіддю було мовчання, тільки один із них красномовно поправив манжет текстильної курточки.
Ясно і так.

Не відступлять.

Роман коротко зітхнув — от тобі й пенсія…
Швидким рухом штовхнув Асю за спину, у напрямку до стіни — не сильно, але так, щоб вона опинилась поза лінією удару.

Перший — ближчий — отримав ліктем у горло ще до того, як встиг зреагувати. Другий рвонувся вперед, але Рома вже скрутив руку першого, підставивши його як щит. Глухий удар, і “щит” затремтів, ковтаючи повітря ротом, як карась на піску.

Далі все пішло швидко: коліно у живіт другому, розворот корпусу, короткий хук під вухо першому. Двоє габаритних тіл майже синхронно і навіть, зважаючи на їх габарити, тихо, сіли на сходах.

Рома вдихнув, стискаючи пальці, що ще тремтіли від напруги, один з неприємним хрускотом вправив назад, і підняв сумку.

Можливо з виду то було дуже ефектно і швидко, однак тільки сам Ротвейлер знав, як йому скоро про таку "гімнастику" нагадають вибиті пальці та хто-зна-скільки років тому зірвана спина. 

— Ходімо, — кинув через плече, і голос у нього був майже спокійний. Хоч кістки вже починали нити, він був задоволений поглядом Асі. Та й те, що вона мовчала зараз, теж добрим знаком було. 

Ася стояла, широко розплющивши очі, але, на диво, без паніки — наче чекала, що так він і вчинить. Ну власне, саме так, мабуть і  має поводитись чоловік, який погодився на ній одружитись. Все нормально. Все стабільно. — подумала і рушила за ним, мимо двох головорізів, намагаючись на них, про всяк випадок, не дивитись…

Коли сіли в машину, Рома видихнув з полегшенням. Однак, розумів, що це — лише тимчасовий перепочинок, і, щойно машину завів, це відчуття тільки підтвердилось...

Машина Ротвейлера ковзнула по вузькій вулиці, ніби сама намагалась стати непомітною. Ася сиділа поруч, дивилась у вікно, притримуючи сумку на колінах. Рома тримав кермо обома руками, і кожен нерв був напружений, як трос.

Власне… трохи не туди пішла їхня справа. Бо тепер він чудово розумів, що захищати мусить не лише Асю, а й себе. Адже люди її батька його новоспеченій дружині нічого не зроблять, а от йому влетить добре. Особливо, після перформансу в під’їзді. 

За цими не надто приємними думками він зібрав всю увагу і сконцентрувався на обстановці навколо. 

А потім, спершу краєм ока — помітив у дзеркалі заднього виду чорну “Тойоту”, яка з'явилася і… вже не зникала.

Один поворот. Другий.

Тойота тримала дистанцію, але вперто і чітко йшла за ними, як хвостик.

Він майже беззвучно вилаявся.

Тобто хотів беззвучно, але вийшло вголос.

Ротвейлер умів відрізнити випадкову машину від тієї, водій якої має план. Ця мала план. І цей план — вони.

— Щось не так? — Ася відчула зміну в його рухах швидше, аніж побачила авто в дзеркалі.

— Сиди тихо. І пристебнись.

— Я й так… — почала, але замовкла, коли відчула, як машина різко прискорилась.

Рома круто звернув на сусідню вулицю, зрізавши кут через трамвайні колії.

У дзеркалі — ті ж фари, тепер ближче.