11. 

Рома недарма мав прізвисько “Ротвейлер”. В виправдання його він мав ще й чудовий “нюх” на пригоди та проблеми на п'яту точку. І ще при першій зустрічі з Асею цей “нюх” кричав, ні, волав, що легко не буде. 

Але що таке насправді “нелегко”, Рома зрозумів, лише коли зараз, до його грудей притулився милий, трішки задертий носик жінки, яка за кілька годин винесла йому мізки так, як ще ніхто за все життя. 

А поки його м'язи напружились, наче струна. Він лежав, не рухаючись, навіть не дихаючи повноцінно, щоб, боронь Боже, не злякати її чи не спровокувати себе. Її подих лагідно лоскотав шкіру, а теплі пальці, сплетені біля нього, ненароком торкались його руки. Здавалося, навіть сон їй не заважав норовити вторгнутися в усі можливі зони комфорту — його зони.

Рома скреготнув зубами, ледве вгамовуючи збудження. Воно, змішане з шаленим адреналіном, зараз било в голову як гарне, якісне віскі.

Він мав би відсторонитись. Перекотитися на інший бік. Подумати про щось холодне, логічне, як от штрафи за неправильне паркування або ранкову зміну в спортзалі. Ну, на крайній випадок — що зробить з ним бос і батько Асі, коли дізнається, що він вчудив. Або вони обоє разом… 

Не допомогло. 

Тіло зраджувало його. Кожен її, навіть несвідомий рух — як нове випробування.

Ось вона знову заворушилась, затихла на мить, а тоді… ледь не повністю пригорнулась до нього, поклавши ногу йому на стегно. Уві сні, безневинно і ненавмисно.

Чи… ні?

Чорт забирай…

Його рука сама по собі вже піднялася, щоби торкнутись її талії, провести пальцями уздовж хребта — так обережно, щоб не збудити, лише щоб відчути, що вона справжня.

Але він зупинився.

Зтиснув пальці в кулак. Напружив щелепу. Пальці нервово і надто голосно хруснули в тиші. 

— Спи, — прошепотів він хрипло, більше собі, ніж їй. — Спи, бо якщо зараз ти відкриєш очі… я не витримаю…

Коли Ася ворухнулась знову, він завмер. Просто застиг, мов у пастці. Її дихання — гаряче, довірливе, майже беззахисне — лоскотало шкіру на шиї. Від цього дрібні мурашки розповзались по всьому тілу і відчувались найбільше там, де критично не можна було. 

Вона не усвідомлювала, що творить, але з кожним своїм мимовільним рухом доводила його до краю.

Рома стис руку в кулак. Внутрішня напруга тиснула на груди, на скроні, на дихання.

Ти не торкнешся її. Не можна! Вона спить. 

Він шепотів ці слова подумки, мов мантру. Але тіло… тіло не слухалось.

Її коліно злегка ковзнуло по його стегну — випадково, м’яко, тепло — і він ледве стримав тихе прокляття. Кров кипіла. Напруга розливалася по всіх кінцівках, концентруючись істинним вулканом нижче живота.

Все. Дихай. Просто дихай.

Ася знову заворушилась, як дитя, що шукає тепла, і вже обома руками обняла його, щокою щільно притиснувшись до його грудей. Її груди — м’які, пружні і природні під тонким поролоном чи що там туди кладуть, бюстгальтера — теж торкнулись його тіла, і Рома заплющив очі, ніби це могло стерти його відчуття.

У ньому боролись зараз інстинкти і сила волі. Якесь незрозуміле навіть йому самому глухе і сліпе до всього бажання — та почуття обов'язку, А десь там, далеко на периферії, про щось намагався докричатись Здоровий Глузд. 

Він міг би зараз злегка нахилити голову — і його губи торкнулись би її волосся. Міг би провести долонею по її спині, торкнутись лопаток, загубитися в шовковистому теплі…

Але не мав права. 

Він застиг, як мушка в бурштині. І горів зсередини.

Ася щось прошепотіла уві сні, зовсім тихо, невиразно і це стало ще одним ударом.

Рома мимоволі торкнувся її пальців — легко, кінчиками своїх — і тут же відсмикнув руку, зціпив щелепи.

— Тримай себе в руках, клятий Ротвейлере… — сказав собі сам, бо знав, якщо не втримає хоч на секунду — потім вже не зупиниться.

А Ася дихала рівно, глибоко. Її обличчя, притиснуте до його грудей, змушувало серце трощити грудну клітку з такою силою, що Рома боявся — зараз розбудить її.

Він стиснув зуби, стишив дихання, ніби був сапером, що прокрався на мінне поле босоніж. Відірватися від неї було блаженним катуванням. Але і лишатись поряд — теж. Її нога знову ковзнула по його стегну — мимоволі, звісно. І цього дотику вистачило, щоб тіло вибухнуло електрикою.

“Ти ж спиш… Спи, будь ласка…” — подумки благав він, не наважуючись ворухнутись. Але треба. Інакше втратить глузд.

Він повільно, по міліметру, відвів руку, яка лежала під її шиєю. Долоня затерпла до болю, але він не зводив з неї погляду. Потім — ще обережніше — злегка вигнувся, щоб вислизнути з її обіймів.

Але Ася щось пробурмотіла і… ще щільніше притислась. Її рука лягла на його живіт. Саме туди, де зараз вирувало найнебезпечніше бажання. Рома вткнувся обличчям у подушку, щоб не застогнати.

Його дихання стало настільки поверхневим, що здавалося — він задихається.