10.

Бувають моменти, коли час зупиняється. І це не про “райську насолоду” від шоколадного батончика зі старющої реклами…

Ротвейлеру точно було не до насолоди. Він і сам ще не розумів, що від нього хочуть а, головне, чому руки раптом стали — наче у ватяної ляльки — і зовсім його не хочуть слухатись.

Ася тим часом пірнула під ковдру, але, (ну звісно ж!!) не відвернулась, а навпаки, лягла так, що б його мов на долоні, бачити. 

Роман мав специфічну зовнішність. Високий, майже під два метри зросту, не те щоб дуже кремезний, але улюблені шкірянки доводилось брати не в магазині, а під замовлення. Не так щоб надто брутальний, але в людних місцях іноді міг почути від горе-матусь: "Будеш неслухняним, віддам ооон тому дяді".

Риси обличчя у Романа були правильні, і навіть гарні, однак похмура вдача наклала свій відбиток, і темно-сині очі, як в актора з реклами зубної пасти, здавались непроникно-крижаними через їх важкий вираз. Наче ними Роман щомиті без втоми й спочинку, сканував простір навколо. Між бровами пролягли зморшка і шрам від осколка, виглядало все це просто як дві зморшки, глибша і мілкіша, однак виразу обличчя додавало похмурості та якоїсь гіркуватої меланхолії. А чуттєві, гарно окреслені губи відтіняла темна щетина. Як кокон, що намагався приховати, що ж там, за ним ховається.

Загалом, Ротвейлера легко було б сплутати з бандитом, чи найманцем: похмурий і таємничий, кремезний, в очах – нічого не прочитати…

Але не зараз.

Бо цієї миті, чоловік, який в армії чи, після, на війні, міг скинути брудний одяг на купу і без тіні збентеження, з кам'яним обличчям піти митись поміж такими же повністю голими і брудними братами по службі, вже з хвилину намагався розібратись з улюбленим ременем, який раніше, наче зчитував його рухи, а зараз — став якимось неслухняним монстром з власним інтелектом. 

І перед жінками Ротвейлеру доводилось роздягатись не раз і не два. Він в свої 35+ точно не був невинним хлопчиком, що червоніє, залишившись в білизні…

То якого біса зараз коїлось з ним??

Роман не знав. Почав було стягати джинси, мов приречений, бо розумів, що не знімати їх — то визнати свою поразку та викликати ще більший шквал саркастичних Асіних колючок. 

А поки за кожним його рухом Ася уважно слідкувала.

І цей її погляд змусив Ротвейлера зібратись та прийняти її виклик врешті-решт. Мить, вдих-видих — і Роман стояв посеред кімнати — великий, похмурий, але зібраний і навіть зосереджений, наче йому зараз не одяг знімати, а автомат на час зібрати-розібрати треба. Залишив ремінь поки у спокої, натомість, темна футболка акуратно лягла на пуф поряд. Якусь мить бісик на лівому плечі навіть “запропонував” Ромі зробити з футболкою той же трюк, що і Ася, але він, звісно, послав бісика до біса і навмисно повільно склав її вдвоє і поклав на оксамитову поверхню пуфика. 

Асі відкрився тепер габаритний в міру підкачаний торс, де-не-де звісно з легким прошарком не лише м'язів, а й жирку, однак це не робило його гіршим, а тільки — природнішим. 

Щетина на підборідді кидала тінь на шию, а м’язи на руках напружувались і розслаблялись у нервовому ритмі, як ніби сам собі давав команду: “ще трохи — і все”.

Тепер Ася мовчала.

Її погляд був… не просто уважним — він Ротвейлера пропалював наскрізь. Її губи ледь привідкрились, а подих став частішим. Схоже, сама не чекала від себе реації на нею ж зрежисоване шоу. 

Роман зробив крок — повільно, впевнено. Його пальці ковзнули до ременя знову. Звичний рух. Скільки разів він знімав його раніше? Але зараз… він діяв обережно, навмисно повільно й холоднокровно. Натиск — клацання — ремінь нарешті послухався і повільно вислизнув з петель. Джинси трохи опустились на стегнах. І ще мить...

Ася затамувала подих. Вона знала, що має жартувати, видати якусь чергову свою колючку, зняти напругу… Але язик ніби приріс до піднебіння. Слів не було. 

Роман схилив голову трохи вбік, зустрівся з нею поглядом наче мимоволі. Темні очі стали глибокими, зовсім не холодними — в них з’явилось щось небезпечно-чарівне. І тоді він зняв джинси. Не поспіхом, не незграбно. А точно. Плавно. З хижою грацією великого звіра, що сам себе дозволяє побачити — без броні, без прикриття. На ньому залишилась тільки темні боксерки — надто щільні, як друга шкіра, яка ще більше підкреслила обриси тіла, змушувала фантазію Асі танцювати скажені танці.

— Ну що, задоволена? — голос був трохи хрипкий, але беззаперечно впевнений. Він зміг зібратись і прийняти її виклик, а тепер потайки насолоджувався ефектом. 

Ася припіднялась на ліктях, її очі ковзали по ньому, ковтали кожну лінію тіла, кожен м’яз, кожну тінь…

Ще раз зігріла його задоволеним і захопленим поглядом та… зумисно повільно, як у сповільненому кадрі, повернулась обличчям до стіни. 

— Тепер — так, — прошепотіла трохи хрипко. — Ніяких бактерій! — додала. 

Роман посміхнувся — вперше за довгий час щиро. І в цю мить він виглядав не бандитом, не похмурим привидом минулого, а людиною, яка вистояла в надзвичайно складному раунді і має законне право на тріумф і відпочинок. 

Ася звільнила йому частину ковдри. Він обережно ліг, не торкаючись її.

— Можеш навіть обійняти подушку, я дозволяю, — пробурмотіла, вже оговтавшись від яскравого спектаклю.