8. 

Вони щойно ступили за поріг, а Роман вже зрозумів: потрапив у пастку. Велика, нова квартира пахла свіжим ремонтом, меблі були лаконічні, у світлих тонах, але в цілому все виглядало так, ніби йому на голову натягли чужий інстаграм.

На білосніжному дивані причаїлися три різнокольорові кульки — і одразу кидались в очі, наче дешевий манікюр на весіллі олігарха. Роман поморщився.

— Ну як тобі? — Ася поставила торт на пуф, роздивляючись інтер’єр, ніби бачила його вперше.
— Кульки сюди не вписуються.
— От і я так подумала, — зітхнула вона. — Але ж без них не святково. Я потім приберу.

Роман зняв куртку, повісив її на стільчик — бо вішалки не побачив — і пройшов далі у вітальню. Озирнувся. Тиша, простір, ніде жодної натяку на життя. Все нове, свіже. Як у шоурумі.

І тут він побачив… Одне ліжко у відкритих дверях спальні.

— Це що? — буркнув, не одразу вірячи власним очам.

— Ліжко, — невинно відказала Ася, озираючись. — А що?

— Одне.

Він підійшов ближче, переконався. Дійсно, одне. Широке, біле, свіже — аж противно. Присів на край. Пружинить.

Потім підвівся й рушив до вікна. Розсунув жалюзі. Місто лежало внизу, залите сонцем, і він згадав, що це восьмий поверх.

"Високо. Стрибати трохи небезпечно…" — подумав. І зітхнув.

— От і добре, що ти мовчиш. Я вірю, що ми порозуміємось, — сказала Ася десь позаду, діловито розставляючи келихи на столі у вітальні. — Але спати, звісно, будемо як сусіди. Ти зліва — я справа. Я жінка порядна.

Роман пропустив мимо вух її репліку, і спіймав себе на думці, що ця квартира — мов біла клітка. Гарна, нова, простора, дорого обставлена, але клітка.

І він точно не був готовий до того, що в ній немає запасного виходу…

— Не хочеш розказати, чого твій брат хотів нас вбити? — спіймав погляд її янтарно-горіховий очей і своїм наступом намагався втримати його. Чи витримати… 

— Вбити? Нііі, якби він хотів вбити, ти б помітив. — відповіла тоном, наче зараз наповнювач торта обговорює і поставила пуф, знявши з нього торт, до антресоль в коридорі, щось там намагаючись дістати. — То він психанув трохи. Бо програв. Не зважай, ремонт машини я компенсую. От тільки отримаю виграш — і компенсую, бо в  мене всі рахунки заблоковано. 

— Ну тааак, — стомлено протягнув, в принципі, нічого іншого і не очікуючи.

Як же його так оце занесло? — подумав з гіркотою. – То ж звичайне завдання мало бути. До того ж останнє… А тепер він вже не впевнений, що вона буде останнім через вихід на пенсію, а не через…

— Аай! — прокричала Ася, доки він своє сидів думав, захиталась на тому нещасному пуфі, і, якби він її не спіймав, гепнула б просто на кафель підлоги. 

Звісно, Рома спіймав. Не дарма мав прізвисько Ротвейлер, реакцію і хватку воно йому теж давало. І тепер тримав її, дивуючись, яка вона легенька, і яка… близька і трохи розгублена. 

Коли Ася розгублена і мовчить, не кидаючи свої шпильки направо і наліво, — спіймав себе на думці, що вона — доволі мила… 

— Пусти! — фиркнула сердито, виборсуючись з його лап, які не відразу розтиснулись. — І дякую, але так більше не роби! — додала. 

— Окей. наступного разу дам тобі впасти, — криво усміхнувся. 

— Ай, ну тебе! гумору як не розумів, так і не розумієш! — кинула у відповідь. — Зараз будемо святкувати! А поки — допоможи мені цю кляту сукню зняти! — добила.

Рома ніколи не скаржився на такий собі синдром легкої невезучості. Бо зазвичай, складні ситуації в житті він вмів досить швидко розрулювати, або ж, вони й самі потрохо розсотувались. А такого щоб погано-погано-ще гірше – в нього наче й не було. Та саме такий стан він відчув зараз. 

Ася. 

Астя-Зубастя діяла на нього якимось капосно-магічним чином, щоразу знаходячи все нові і нові місця для удару. Унікальна жінка! – подумав навіть з захватом трішки, і слухняно підійшов до неї. Щоправда, з виглядом людини, яка має знешкодити бомбу без інструкцій. Ася стояла до нього спиною, відкинувши волосся з шиї на один бік і чекаючи, доки він розбереться з замком на її клятій сукні.

— Зараз я, — пробурмотів під ніс, роздивляючись замок, який звісно ж відразу не піддався його дещо завеликим пальцям. А ті пальці, мов на зло, ніби стали дерев’яними — ще вчора спритно розбирав і чистив пістолет у рукавичках, а сьогодні — не може впоратися із якоюсь блискавкою.

Перший дотик до її спини був випадковим. І абсолютно катастрофічним. Її шкіра — тепла, м’яка, аж надто близька. Пальці здригнулись. Він завмер.

— Ти там заснув, чи що? — кинула вона, не обертаючись.

— Та ні… Просто цей замок — складніший за сейф міністра оборони, — буркнув, ковтаючи, аби позбутись сухості в горлі.

Йому врешті вдалося знайти “правильний кут” і розстебнути її сукню. З полегшенням зітхнув, намагаючись не дивитись на струнку спинку під нею, а Ася, ніби звільнений в’язень, зітхнула ще голосніше і миттєво її з себе через голову стягнула. Стояла тепер у мереживній світло-нюдовій, майже під колір шкіри білизні, зовсім спокійно, ніби роздягається перед манекеном, а не чоловіком, якого бачить ледь не вперше-вдруге в житті.