5. 

Буває, в житті трапляється щось таке, що вибиває з сідла, як точний спис рицаря на турнірі свого візаві – миттєво і безповоротно. От ти мчав з вітром у волоссі, а от – геп! – сидиш на землі судомно хапаючи ротом повітря, а мозком – хоч трохи логічні думки. 

В Ротвейлера так було, коли йому Ася запропонувала одружитись. А тепер він раптом зрозумів, що тоді – то його з умовного коня ще не збили.

А от зараз…

Рома на мить завмер. Звісно при його віці та статусі він не був невинним хлопчиком, і цілував не одну жінку, однак… Якби зараз йому запропонували зайти в клітку до лева, замість цього поцілунку, він би обрав перше бодай тому, що від лева хоча б знаєш, чого чекати. 

Але доки голова думала, руки, мимо його волі та голосу розуму, потягнулись до її талії самі собою.

Ася стояла перед ним у білому платті, яке ледве не стерло з його пам'яті усе, що він знав про здоровий глузд. Її очі спалахнули викликом. Вона ніби казала: «Слабо?»

– Ну? – нахилась ближче. – Боїшся? І правильно! – останнє прошепотіла просто йому в губи і цього було досить.

Рома рвучко притяг її до себе. Не міг більше терпіти цього виклику в її палючих, пронизуючих наскрізь очиськах. 

…Її тіло м’яко торкнулось його грудей, і навіть крізь цупку футболку Рома відчув, як шалено б’ється її серце. Не менш шалено, ніж його власне. Ніби не двома дорослими, сильними, самодостатніми вони були, а  наче хтось їх роззброїв і залишив без захисту та ретельно нарощеної роками броні. 

Їхні губи зустрілись майже боязко – ледь відчутний дотик, обережний, як проба перед стрибком у невідоме. Її дихання затремтіло, як порив теплого вітру, а його пальці глибше вп’ялися в шовковисту тканину її сукні на талії.

І тоді…

Наче блискавка пробігла по спині Роми. І пронизала і Асю чимось невидимим, пульсуючим. У цьому абсолютно невинному поцілунку зародилось щось несподіване, заборонене, і дикою хвилею почуттів вирвалося з-під контролю.

Вона трошки нахилила голову, відкрилась ще на міліметр – і його рука піднялась, торкнулась її шиї, пестячи великим пальцем лінію під вухом. Її губи стали сміливішими, теплішими, м’якшими… Губи, які пахли трохи м’ятою, трохи безумством.

Ася не одразу зрозуміла, що піднялась навшпиньки, що затисла кулаками поли його грубої шкірянки. Вона зараз не грала, не метала свої саркастичні блискавки очима. Як, власне, і він. 

І не ніжно, не романтично це далі було. А жадібно, хижо – так, наче цей момент виривався з-під контролю, як і все, що відбувалось між ними.

Ася ахнула, але не відступила. Її пальці вп'ялися йому у плечі, а тіло відповіло на кожен його рух – точніше, на атаку, яку вони обоє тільки що влаштували одне одному просто під камерним поглядом чиновниці та фікусом у кутку.

А Ася раптом злегка вкусила його губу. Не сильно, але достатньо, щоб він глухо загарчав, стискаючи її ще ближче на мить, а потім, нарешті, отямившись – страшенно знехотя відпускаючи.

– Бачу, молодятам вже час, – пробурмотіла працівниця, трохи червоніючи й відводячи очі.

Коли Рома нарешті відпустив Асю, обоє важко дихали. Вона дивилась на нього знизу вгору, злегка розгублена, але… не така колюча, як раніше. Правда, лише на мить, якої Ротвейлеру вистачило, щоб встигнути це зрозуміти. 

– Щось ти захопився, – тільки й змогла сказати, сідаючи в його машину. Рома тішив себе думкою, що зараз відвезе її, куди вона скаже, і цей божевільний сон закінчиться. Здається, він досі не розумів, що взагалі відбулось. 

– Давай, мій любий законний чоловіче, вези мене з цього дурдому.

– У шлюбну подорож? – зіронізував, запускаючи двигун авто. 

– Ні. В магазин спочатку. Я без речей. 

– А на чому ти сюди приїхала? – проігнорував її оте “спочатку”. 

– На мітлі! – фиркнула Ася, зручніше вмостившись в ковші ортопедичного пасажирського сидіння та… виклавши обидві стрункі ніжки просто на бардачок та панель авто. Без взуття, на щастя, хоча Рома вже тричі пожалкував, що подивився на них, це перевіряючи. Нервово облизав губи, трохи різкіше, ніж потрібно було, вирулив на дорогу і рванув в бік центру міста. 

– Ми навіть не познайомились. – несподівано констатувала вона. – Я – Ася. 

– Роман, – буркнув показово прохолодно. – Ротвейлер – додав. 

– Цікаве прізвисько. – схвально кивнула, хоч вже його чула. – А в мене теж було. Мене в школі знаєш, як називали? 

– Боюсь навіть уявити. – чесно відповів. 

– Астя-Зубастя! – не чекаючи згоди, сказала з ноткою навіть трохи суму. 

– Мило. 

– Очікував гіршого? 

– В квадраті! 

– А знаєш, Веллер, тепер тобі точно кришка. Я твоя законна проблема.

Він глянув на неї, потім на їхні підписи, на свідоцтві, що визирало з бардачка просто під її ніжками, і вперше за довгий час щиро сказав:

– Чорт, може, я це заслужив… Так а з ким ти на те одруження заклалась? – спитав знічев'я і пожалкував, щойно почув відповідь.