4.

Навіть уважні люди, в яких все скрізь і завжди все під контролем, іноді прораховуються. Навіть ті, котрі мають хватку та прізвисько ротвейлера.

От і Рома прорахувався. 

“Прорахувався, але де?” – тільки й встиг подумати, розгублено дивлячись, як шалена його супутниця пішла збирати свої (мабуть вже дозрілі), босоніжки з-під куща. 

Доки спритно перестрибувала через розлогі гілки, Ротвейлер дістав свій смартфон-броньовик і відправив коротке повідомлення босу Кості. 

“Спалився. Заміна можлива?”

Доки Ася витрушувала та перевіряла босоніжки на наявність жучків-листочків в них, отримав лаконічну безкомпромісну відповідь: “Нам я…ця відірвуть нахрін”. 

– Що такий невеселий? – одного босоніжка взула, і на ньому ж таки дострибала до Ротвейлера “наречена”. Сперлась на нього, як на… предмет інтер'єру, чи дерево якесь, незграбно балансуючи, аби взути другий. – Ми в РАГС а не в морг, якшо шо! – пирхнула. 

Щойно дійшли до масивних дверей, Ротвейлер рвучко зупинився і скосив на неї очі.

– Ти взагалі розумієш, що робиш?

– Ну... Одружуюсь з тобою. Це ж не операція на мозку.

– Це гірше, – пробурмотів Рома.

– Гірше – це жити в ілюзії, що контроль дорівнює щастю, – філософськи кинула Ася. – А от шлюб із психованою жінкою – це вже цікавий досвід. 

Він пирхнув. Вперше за весь цей цирк – навіть засміявся.

– Ти думаєш, що я дурень, так?

– Та ні. Ти просто втомлений. А втомлені чоловіки легко ведуться на жінок з гарною фігурою, дикцією і без гальм. До речі, в мене – і те, і інше.

– Ага. А може я одружений? – схопився за останню-преостанню соломинку. 

– Не сміши мої босоніжки! В тебе навіть подружки нема!

– Чому ти так вирішила? – спитав щиро, вражений такою блискавичною аналітикою, чи дедукцією, чи й сам чорт знає, чим.

– А в тебе очі сумні! – відрізала і смикнула ручку в його лапищі, підштовхуючи до дій.  

***

РАГС всередині здався Ротвейлеру бетонною коробкою з запахом нудьги й відчаю. Хоча працівниця у віконечку, з манікюром “малиновий глянець”, сприйняла їхню пару з надмірною цікавістю.

– Одруження термінове? – спитала, змірявши оцінюючим поглядом подряпані коліна Асі та загрозливу статуру Роми.

– Як апендицит! – видала Ася.

– Це жарт, – додав Рома крізь зуби, відчуваючи, як  в нього піднімається тиск від фразочок супутниці.

– В нас усе через жарти, – розвела руками Ася. – А потім – бац! – родинний альбом і семеро діток.

Жінка за віконечком зітхнула. 

– Свідків маєте?

– О, – Ася зімітувала шок. – А можна фантомів? Мені здається, зі мною в двері зайшли Сімейне Вогнище і Вічне Кохання.

– Потрібен музичний супровід, фотограф, коровай? – не оцінила її жарту й сухо спитала. 

– НІ! – в один голос відповіли “молодята”.

– Наступний кабінет. – кинула їм працівниця, на лобі якої телетекстом пробігло: “Мало що придурки, ще й жлоби”.

Але… Ну а в чому вона була не права? 

У наступному кабінеті було тихо. Два м'які оббиті пурпуром стільці. Столик. Папери. Ще одна працівниця РАГСУ з вселенською нудьгою на обличчі. 

І тиша, в якій Ася стала на пальчики, аби дотягнутись до його вуха, і, зігріваючи подихом, прошепотіла:

– Хочеш дівчинку чи хлопчика?

–Віскі, – Рома взяв ручку. – А ще краще – віскі з льодом і заспокійливе.

– Я серйозно. – наче навмисно припала ще ближче, і від дотику її шкіри до його у Роми наче іскри з очей сипонули. Мов сам з себе знущаючись уявив, що вона не шепоче, а м'яко своїми пухкими губками торкається його шиї… Або вуха…

Аж головою мусив потріпати, аби позбутись цієї мани, бо не лише тиск піднявся, а й джинси стали тіснішими...

А потім він поставив підпис. І вона…

Ротвейлер не міг відвести очей від її обличчя – самовпевнене, насмішкувате, але десь у куточках вуст ховалась напруга.

Вона не до кінця грала. Це був не просто спектакль – це була спроба схопити життя за хвіст, поки воно не зробило надто неочікуваний навіть для неї, шаленої, поворот.

– Вітаю, вас, ви тепер – чоловік і дружина, – проголосила працівниця пафосно-канцелярським тоном. – Можете поцілувати наречену!