2.

В цьому РАГСІ бачили всяке. І наречених-утікачок чи тих, до кого наречений не з'явився, також. Правда, вони зазвичай розмазували туш і тихенько плакали, а ця – в елегатній сукні, що радше схожа на ділову, ніж весільну, – спершу зняла по черзі обидва білих босоніжка і люто запустила ними в вивіску “Живі квіти. Прикрасимо ваше свято недорого”, а потім взялась за фату, яка не хотіла виплутуватись з її кучерявого волосся. Фата у вивіску не полетіла, бо була повітряна. Її вітром знесло на кущ жасмину поряд. 

Дві однакові з виду та з форми жінки з цікавістю визирали по черзі у вузьке віконце колись РАГСУ, а тепер пафосного “Палацу одружень”, видаючи припущення, що ж сталося. Те що ця – втікачкою не була – вони вже зрозуміли. Тут, скоріше інша історія… 

Наречений не з'явився, наприклад. 

І не дивно, дамочка така, м'яко кажучи нервова – тільки й встигли подумати, неподалік зупинився чорний позашляховик. 

Його нутро випустило на волю чоловіка. 

Жіночки з Палацу Одружень дивились на нього в обидва ока, якось помістившись в тому віконечку, бо подивитись там було на що. Високий, у гарній стильній шкірянці, хоч на вулиці далеко за +20, з брутальною щетиною і правильними, хоча і трохи грубуватими рисами обличчя, з таким собі ореолом загадкового і небезпечного, він рушив було до входу, але дамочка вволю напсихувавши, босоніж і без фати, кинулась теж туди. 

І… 

– Що ти зробиш? – ошелешено перепитав незнайомець, про всяк випадок виставивши руки вперед. Ну а що? Раптом ця шалена діва на нього зараз кинеться, зрозуміти його можна було. 

– Заміж за тебе можна? – добре, що виставив, бо вона, смішно переставляючи босі ноги в зворушливих білих носочках-слідочках, раптом взялась за поли його куртки і зазирнула просто в очі. – Будь ласка? 

Ротвейлер бачив в житті багато. Та й про сім'ю колись мріяв, і про одруження, але точно не про таке. 

– Ти жартуєш? – спитав глухо. Щось в її темних підфарбованих очиськах говорили йому що ні, ніфіга вона не жартує. 

– Скоро моя, тобто наша черга на реєстрацію шлюбу пройде. Погоджуйся, будь ласка! – заторохтіла, точнісінько як от циганки зі своїм вуличним гіпнозом та ціллю – забити баки, доки не отямився

***. 

За день до…

– Шо ти, пенсія? – жартома штовхнув в плече Романа з красномовним прізвиськом "Ротвейлер" його вже майже колишній напарник Костик на прізвисько Рись. 

– Ще одне завдання. Всього одне. – стомлено видав Рома, похмуро глянувши на Костика. Вперше за довгий час в світлій, а не чорній футболці, що ледь не тріщала по швах на його могутньому торсі, та незмінних темних джинсах, Ротвейлер міг би здатись звичайним чоловіком, аби не його очі. По очах його часто впізнавали друзі друзів побратимів, чи й просто колишні військові, які, як і він, свого часу, побували в пеклі і несли те пекло з собою крізь роки і нові реалії. 

– Мені не вистачатиме твоєї похмурої морди. – майже щиро-засмучено видав той.

– Не можу сказати, що взаємно. – буркнув Рома. 

Їхнє охоронне агентство тільки набирало розмаху. В ньому знаходили себе все більше ветеранів війни, працювали вони віддано і з радістю, чого не скажеш про Рому, особливо останнім часом. Він лише нещодавно зізнався собі, що просто остаточно, дотла, до дна і до сірого попелу вигорів. Він надто довго наважувався сказати про це босу, Кості Молоту, який прикіпав до кожного з хлопців, як до рідного, турбувався про нього й після роботи, тримав зв'язок. А коли Ротвейлер таки сказав, що відходить від справ, Молот повідомив, що вже має для нього замовлення, а сума там така, що йдучи на пенсію відмовиться тільки дурень. Рома був стомленим, вигорілим, але не дурнем. Тому погодився. Там всього-то справ, впасти на хвіст і слідкувати за якоюсь дівою, донькою бізнесмена, доки в того трабли з конкурентами не минуть. 

Багательних дів Рома недолюблював. Хіба на картинці, як він казав. Та й власне, до всіх жінок ставився насторожено. Виною тому був невдалий шлюб і колишня, що періодично з'являлась в його житті з якимись висмоктаними з пальця претензіями та вимогами. 

На рахунку Ротвейлера – десятки вдалих завдань, він міг справитись з бандитами, чи найманцями, але не з жіночими примхами. Ще одна річ, яка просто позбавляла його можливості діяти й думати – жіночі сльози. Звісно, він міг вдати, що не бачить, чи що йому пофіг, однак в душі кипіли жаль, бажання зігріти-захистити, заспокоїти і з усім погодитись. Але зазвичай далі бажання не йшло, бо спільного крім погляду і прізвиська з ротвейлерами у Роми ще була феноменальна впертість. 

Але… попереду маячіла пенсія, і грошики там точно не завадять. Тому навіть не глянувши досьє на дамочку, взяв лише фото і, дізнавшись, що вона виходить заміж, сів в чорне нутро свого залізного і на нього дуже схожого монстра, та рушив до місцевого “Палацу Одружень”, ще не знаючи, що його там чекає.

І от тепер ця діва, яка, на щастя виявилась не геть юною, а + - його ровесницею, тримала чіпко пальцями з французьким манікюром (слава богу, бо хижого кривавого Рома, мабуть би не переніс) його куртку і просила… вийти за нього заміж.

– Слухай, я … – не знайшов слів, та й які тут слова могли бути? 

– В мене наречений не приїхав! Третій за півроку! – розпачливо повідомила причину своєї пропозиції дамочка. – А заміж – дуже треба! – додала…