1.

Коли Ася влетіла в груди і куртку Романа з красномовним прізвиськом Ротвейлер, то спочатку подумала, що випадково в двері або стіну стукнулась. Але потім отямилась, потріпала кучерявою головою, з якої посипалось, як переспілі вишні з дерева, кілька шпильок, і підозріло придивилась до незнайомця. 

– Ти дивишся, куди йдеш?? – сердито випалила, від чого злегка неголене і не злегка похмуре обличчя Ротвейлера трохи здивовано витягнулось від такого нахабства. 

– І взагалі, ти що, мене переслідуєш? – додала, щоб вже геть добити. В принципі, мала причину на такі голосні заяви – цього чоловіка вона останніми днями бачила недалеко від себе мінімум тричі. Важко не помітити, хоч похмурий, наче негодований крокодил, але брутальний, хоч зараз в кіно про якогось бандита чи “поганого копа”, високий, загадковий і при цьому, схоже, мовчазний і має міцні нерви. Ну справжній скарб! 

А про те, що він може бути якимись маніяком, бо надто вже загадкові в нього очі, Ася воліла не думати. 

Ну, хоча б тому, що в дівчини, від якої втікає третій наречений за рік, не може бути все, аж наскільки погано! 

В голові почав визрівати плани. 

– Нічого страшного, дякую, що вибачились. – похмуро відповів Ротвейлер геть несподівано для Асі, меланхолійно оцінюючи скільки серветок піде на стирання з шкірянки буквально відбитка лиця цієї діви: ось вії і брови, рум'янець, чи що там на щоки намазують, і на десерт – перламутрова помада. 

– Нічого? Дивитись треба, куди йдеш! – оцінивши втрату бойового розфарбунку сердито прихнула Ася. Ну а що? Вибачилась, пора і честь знати. 

– Я??? – на похмурому обличчі велетня в шкірянці висвітилась помилка “Еror 404”. 

– Ні, я! – Ще сердитіше відповіла йому, і рушила було далі, але… 

Щось змусило її різко зупинитись, і задуматись, про те, що такий як він – ідеальний кандидат на її план: небалакун, статний, не соромно і на фотках показати. А ще – на його фоні вона, Ася, виглядала навіть трішки привітнішою. Бо не привітнішою за цього похмурого ведмедя виглядати просто нереально. Тому змахнула кучеряве пасмо, що вибилось з ідеальної колись зачіски, і видала: – Слухай, а можна я вийду за тебе заміж? 

– Що? – гарне обличчя загадкового незнайомця на мить набуло такого по-дитячому розгубленого вигляду, що Асі стало його шкода. Але тільки на секунду, бо ж її план тріщав по швах, як мішок, в якого насипали цегли, і на сентименти вона не мала часу.

– Заміж. Сьогодні. За тебе. Можна? – вирішила вже остаточно добити його, поки не втік…