Дев'яте життя

— Ач, скотина! — викрикує, під впливом своєї внутрішньої жаги підкинути суперника в багнюку, Астронавт. — Ти сам себе потопиш! В кого цеглами захотів замахнутись? Та я тобі руки повідриваю і в п'яту точку встромлю!

— Тихше, лицаре! Невічливим пані не усміхаються, — згадала, запозичену у мене, фразу Емма.

Чи відмазала, чи присоромила? Раніше не помічала в ній скільки бруду. Он вуха навіть не миті...

Та що там — я також по вуха в... сріблі очей, бо він досі не зводить їх, а ретельно обстежує, ніби рентгеном, всю мою глибину від дна і до найвищого схилу над рівнем моря.

Який сором зізнатись йому в почуттях! Навіщо тепер все це?

— Вирішувати тобі, Уляно, — Кирилів голос як завжди вітряний та хижий. — Але тобі потрібно дещо знати.

Білокурий варяг обводить всіх присутній поглядом, сповненим силою волі та перемоги.

— Це я номер сімсот сороковий!

...Ем. Секунду тому, я гадала, що зараз він скаже якусь вражаючу новину і пазли зійдуться в цілком зрозумілу картинку. Але нічого подібного — хаос заполонив все, а я лиш кліпаю своїми карими очима.

— Вона ж не розуміє! — сміх моєї співмешканки дратує останні нервові клітини.

— А що я маю розуміти? Хтось пояснить?

Мій морозний, (як давно ж я хотіла його так назвати!) насправді моє новорічне бажання? Чи що?!?

— По-перше: ніякого здійснення твого бажання не було, — роль оповідача бере, звичайно, завжди впевнений у собі капітан замерзлого океану. — По-друге: він підставний! Він скористався моїм ім'ям, поки я не маю права себе так називати!

Не дуже шанобливо тикати пальцями у відходи, але саме це й зробив оповідач, нехтуючи будь-яким законом честі.

— По третє: заарканити тебе намагалися з допомогою магії, в яку ти не віриш. Приворотні чари, не буду казати ким накладені, мали тебе відволікти.

— Що?! Які чари і від чого відволікти?

— Любовні чари, звісно. Вони повині були...

— Чого замовк? — нетерпляче вимагаю пояснень.

— Спершу виріши, хто з нас залишеться, а хто піде... І якщо піде, то більше не повернеться. Ніколи!

Краманьйонці ж ви печерні! Одна біда з тими чоловіками. Я ж не мала на увазі, покинути квартиру назавжди, а вони вже мало не дуєлі чинять.

Ще й зовсім заплутали. Нічого не ясно. "Не повернеться. Ніколи!" Повторюю подумки слова того, кого декілька годин тому вважала ворогом. Тоді б я напевно що його й обрала тим "зайвим"... Але не зараз.

— Астронавт, чи як тебе там! Телепузики кажуть "Бувай"!

— Але я ж твоє істине кохання, про яке ти мріяла! Я створений для тебе і ніхто більше!

— Можливо я і мріяла про чоловіка, але... не про тебе точно, — махаю рукою на прощання так і не пізнанному добре стриптизеру.

Ех, навіть рухи його не оцінила і не заклала хоч одну купюру за ризинку його трусів! Прощай забута мрія трьохрічної давності. І хто ж тепер крутитиме сідницями, танцюючи переді мною? Ну точно не цей, скажений. Шквальна кількість конкурсантів...

Очі айсбергового капітана напрочуд швидко веселішають. Не помічала ніколи подібного явища в його виконанні...

То мені розраховувати на взаємність?

— Може проведеш гостя, якого сама й привела? — з гордістю переможця, запрошує свою, якщо не помиляюсь, колишню дівчину прослідкувати слідом за невдахою-Марсом.

— Цить тобі!

— Не вказуй мені, що робити, — грубо звертається до колишньої обраниці, а потім моментально змінює інтонацією і вже до мене. — От саме з нею, між іншим, в мене й був укладений контракт.

— Шлюбний чи що? Ви ж неодружені.

Досі не можу розкумекати цю заплутану справу, а вона, тобто моя колишня подруга, знов регоче. Давно хотіла зробити її колишнею, але совість не дозволяла.

— Вона не осягне всього. Не встигне. А з тобою й говорити нема про що — сам знаєш, скільки маєш часу!

Коли від її радості у вітальні не залишилось й сліду, я спробувала ще раз розкласти все по поличкам:

— Я не знала про якісь контракти між вами. То через неї ти не міг сказати... — проковтнула язик на пів слові, бо складно все ще визнавати, що...

— Що кохаю тебе? Так... Але бачив твою взаємність. Я правий?

Беручи до уваги, що моя голова йшла обертом задовго до цього, то в момент цього признання — я втратила її точно. От просто голову взяли і відкрутили, а назад почепити забули.

Несміливе "Так" з моїх вуст зірвалось автоматично, а він повторив ше раз:

— І я тебе.

Так, так! Він сказав це!!! Він зробив мене найщасливішою на світі! Я щосили намагалась приховати навіть від себе, що з першого погляду по вуха закохана в нього. Та й хлопець в мене тоді був.

— Чи знаєш ти, хто змусив твого колишнього зізнатись у зраді?

Які питання почалися. Ніби в думки заліз, підіймаючи пил на полицях давно забутих книг. Та не хочу й згадувати про те, як мене кинули.

— Це я змусив його зізнатись.

— Тобто? — від путанини прискорено калатається серце, а руки не знають, куди подітись.

— Вже тоді я зрозумів, що між нами може бути щось більше, ніж... просто сварки. І зробив все можливе, щоб колишній тебе покинув. Він був не гідним тебе.

До такого я точно була не готова.

— Але ж він мене зраджував. Він сказав, що...

— Він сказав те, що я йому велів, — договорив за мене чоловік напроти, усміхаючись. — Ти мала бути моєю рано чи пізно.

Чому щастя мені дається дорого? Тільки б не виявилось, що у цього холодного варяга проблеми з головою...

— Вітаю, дорогенька, я здихалась від твого залицяльника! Любий, як справи?

Недоречність візиту моєї співмешканки змінило наші обличчя. Краєм ока помічаю, що у Кирила затремніли руки, які він з поспіхом приклав до своєї шиї. Мов ґедзем вкушений, раптом засміявся отруйним сміхом. З чого б це?

— Люба, ну ти швидка! Все добре. Ось, локшину готував. Смачно тобі? — питає мене, засліплюючи очі своєю нелюдською жорсткокістю.

В серце потравило щось стороннє, від чого захотілось закричати...

— Я пожартував, — все ще регоче. — Я кохаю тільки свою Емму.