П'ять хвилин

— Перепрошую? — видавила через силу.

— Кохана, я прийшов до тебе, — всміхається ніжно і просувається ближче. — Прийшов, бо ти кликала.

Думки в моїй голові грались у "схованки". Що за чортовина?!

— Ви, мабуть, номером квартири помилились.

Навмання задкую. Не вистачало ще мені ґвалтувань у коридорі!

То в честь свята незнайомець влупив в одне рило скільки горілки і тепер верзе казна що? Дивно, що від нього не тхне з перепою. Та й причепураний на вигляд: чорне строге пальто, охайні шкіряні черевики до пари.

— Ні! Я прийшов до тебе, Уляно!

Достатньо гарний, навіть занадто, молодик і на бандита наче не схожий. А разом з тим, ні на моїх колишніх, яких було... один, колег, сусідів чи знайомих чоловіків також... Звідки ж тоді йому відомо моє ім'я?

Таємний шанувальник або жартівник? Хто ж він?!?

— Не сторонься мене, впусти в своє серце, — каже, вже переступивши поріг моєї квартири.

— З чого б це мені вірити вам? Я чоловіка на годину не викликала. Чи ви... — замовкаю, засоромившись.

То дівки посміятись надумали і стриптизера викликали? Ото ж напросяться вони ще в мене на мамкиного ляща.

— Невже ти не чекала на мене, любка моя? — не розуваючись, перетнув середину коридору непроханий гість.

— Аж ніяк. Тут, знаєте, сталася помилка, — вже нервую, бо спина вперлась у стіну, а він, наче грізний медвідь, ще прямує на мене.

— Ніякої помилки. Ти забажала мене. Ти хотіла, щоб я прийшов — і ось я перед тобою!

— Але я вас не знаю!

— Знаєш. Ти ж мене створила. Я твоє бажання.

Тіло затрепотіло. Його орлиний ніс ось-ось торкнеться мого кирпатого, а він ніяк не уповільнюється.

Це точно стриптиз-сюрприз! Такий білолиций, чорнявий красун з неправильними але дуже вродливими пропорціями обличчя неяк інакше, як працює стегнами для охочих жінок і дівчат. Мабуть і тіло в нього під пальто — хоч ікону малюй! Сам Марс з полотна Боттічеллі спустився... 

— Я вас не кликала, — ледь-ледь бурмочу, відчуваючи його дихання на своїх щоках, що аж запалали багрянцем.

— Але ж хотіла мене. Признайся.

Ото ж ще дівчата! Так і розповідай їм свої секрети, в яких йдеться про "хочу хоч раз побачити чоловічий стрептиз"! То ж було сказано аж коли? Три роки тому! І запам'ятали ж. Не могли вони з таким успіхом подарувати мені путівку на Мальдіви? Від неї вже б точно не відмовилась, а от від цього...

Подих перехопило від лагідного дотику його пальців по розжареній щоці. Аж губи прикусити захотілось...

Ну, то й може від такого сюрпризу не відмовлятись поки що? Я тут постою, подивлюсь, подумаю ще...

— Моя зозуля, моя наречена, — шепотіли його вуста майже торкаючись моїх. — Моя маленька дівчинка. Моя кохана...

Відчинені настіж двері за чоловічою спиною нагадали про себе скрипом. Звідти дуло прохолодою.

Дивно, а поруч з моєю, як він назвався, мрією — було вкрай тепло. Навіть гаряче!

Майже торкнувшись його вуст, легкий туманець в голові, подібний кип'ятку, розчиняв розум, наче каву.

Я б таке випила, напевно. Навіть без молока.

— Будь зі мною. Я твій, а ти моя. Я весь для тебе. Я твій укоханець. А ти моя любка. Я те, чого бажало твоє серце.

Ох і піду блудними дорогами зараз! Балакун зігріває серце, викликає жадання.

Бажання! Точно! Я загадала цієї новорічної ночі саме його — милодана! Може не зовсім такого, але...

То хтось підгледів, поки я писала? А потім я спалила це бажання, випила його рештки і благополучно забула про цю мрію. Поспіхом вигадану "мрію" на секундочку...

Чи може?..

Не даючи мені перепочинку, чоловік моєї мрії, неквапно знайомить свої руки з моїми вигинами талії, переплітає наші пальці, тре своєю щокою мою, тим самим породжуючи в мені щось зовсім незвідане, але вкрай палке.

Може це і є моє щастя? Моя доля, з ким пройду все життя, тримаючись за руку. Моє бажання, що здійснилось...

Та хай йому грець! Не буває такого. Відштовхую чоловічу руку і випурхує збоку, звільняючись від спокуси.

Бачить кіт сало, та сили мало. Не моя це мрія отже й не мені цілувати палкі вуста! Стрептизер чи актор це який — байдуже, все рівно на нього мабуть чекає жінка чи коханка десь у нетрях багатоповерхових будинків. Йому за роботу заплатили, а от я не вірю у кохання. Не існує його. То ж не треба мені й крихт з королівського столу!

— Ти тікаєш від мене?

Засмученим поглядом намагається розчулити мене ця чудо-мрія.

— Як вас там? Замовлення сімсот сорок, вам пора вже йти! — вказую на двері, вже стоячи біля них. — Вітер гуляє то ж і вам пора прогулятися слід за ним.

Іноді власна жорстокість мене лякає. Останній рік саме так я й звикла поводитись з чоловіками — безжально пхаю за двері і не дозволяю залишатись в моєму серці більше, ніж на п'ять хвилин. Ось і в цього вже час вичерпано і немає причини когось водити за носа.