Розділ 58.

3 січня. 2026 року.

Богдана.

Прокидаюся досить рано, помічаю, що Олега поруч немає. Невже метушиться на кухні? 

За вікном той особливий новорічний ранок – коли місто ще напівсонне, сніг скрипить чистіше, ніж зазвичай, а повітря пахне обіцянками. 

Встаю, накидаю халат, виходжу у коридор, саме в ту мить, коли Олег повертається з кімнати Жасміни. 

Його обличчя напружене, ніби він все ще тримає оборону, хоча бій уже закінчився. 

Ми справді відвоювали Жасміну. Аврора відступила – красиво, холодно, з тією самою гордістю, яка прикривала її байдужість. Проте деякі слова, сказані вчора, не хотіли відпускати. 

Олег вирішив поговорити з Агатою, запримітивши останнім часом недбалість у тому, як та доглядала за Жасміною. Я не втручалася тоді, стояла осторонь, притулившись плечем до стіни. 

Слухала. 

Коханий був стриманий, але чую, як у ньому тремтить гнів. Маю зізнатися, що не втрималася… натякнула чоловіку, що Агата говорила зайве Жасміні. 

- Ви казали… - зробив паузу, ніби давав жінці шанс, - казали, що Жасміна псує мені життя.

Агата фиркнула. Без сорому та й без каяття також. 

- А що неправда? – огризається ця мадам, - мені взагалі набридло возитися з малими дітьми. Це не моя справа – няньчитися з чужими проблемами. 

У мене стискається серце. Дивлюся на Олега і бачу, як у ньому щось остаточно ламається по відношенню до цієї жінки, яка роками займалася Жасміною і отримувала за це гарні гроші. 

- Тоді ти вільна, - каже він рівно, - з цього моменту. 

Вона навіть не намагалася тоді сперечатися. Навпаки – усміхнулася з полегшенням, швидко зібрала речі і пішла, ніби з її плечей зняли тягар. Двері зачинилися, і в домі стало тихо. 

- Кому я… - Олег проводить рукою по волоссю, - кому я власну доньку довірив? 

Підходжу ближче, відчуваю, що у цьому питанні більше болю, ніж злості. Торкаюся його руки і усміхаюся. Не впевнено, не напоказ, а так, як усміхаються, коли справді вірять у те, що кажуть. 

- Не хвилюйся, - тихо відказую, - відтепер про Жасміну подбаю я. Можеш цілком і повністю довірити нам нашу доню.

Поглянув на мене так, ніби вперше за довгий час дозволив собі повірити у спокій. Я ж чітко розумію: це не гучна обіцянка. Це мій вибір. 

Я кохаю Олега. Люблю Жасміну. Вони моя родина. За них піду у вогонь, якщо знадобиться. 

Жасміна вибігла до нас у теплому светрику з оленем, з трохи розпатланим волоссям, сонними очима. Обійняла Олега, потім мене, вітаючись. 

Всі роздуми та негаразди відкладаємо на потім. Швидко збираємося – без планів, списків. Просто хочемо провести цей день разом. 

Торговий центр зустрічає нас вогниками, музикою, запахом кави з корицею. Люди усміхаються частіше, ніж зазвичай, діти тягнуть батьків до вітрин з іграшками. Всі ми почуваємося щасливими без усіляких «але».

З Олегом тримаємося за руки, Жасміна стримає перед нами, випереджаючи на пару кроків. Розмахує маленьким пакунком, в якому лежать солодощі. 

Цей новорічний ранок задається початком чогось справжнього. Не ідеального, але нашого. 

Тепер ми родина. Я не просто підлегла пана Вінського, яка працює у великій компанії Mriya Essence. Ми наречений та наречена, які стануть законним подружжям вже цієї весни.

Я саме піднесла ложечку з фісташковим морозивом до губ, коли серце раптом пішло вниз. 

Наче в ліфті без гальм. 

За кілька столиків від нас сиділи Паша та Ліка. 

Впізнаю їх миттєво, хоча понад усе хотіла б забути. Деякі обличчя не стираються. 

Не тому, що ти досі любиш, а тому, що вони залишили шрам. 

Паша щось захоплено розповідає, Ліка сміється. Тим самим сміхом, яким колись сміялася я для коханого. 

Вона у святковій сукні, занадто яскравій, ніби навмисне. На Паші – модні джинси та нова куртка. 

Вони виглядають щасливими. 

Стає важко дихати. Горло стискається, очі зрадницьки починають щипати. 

- Олеже, - прошепотіла, опускаючи погляд, - підемо… будь ласка. 

Чоловік одразу напружується, дивиться на мене. Потім прослідковує за моїм поглядом. Міцна і така надійна рука лягає на мою, бажаючи підтримати. 

- Це вони? Добре. Підемо. Зараз. 

- Тільки, - нервово ковтаю, - ходімо швидше.

Жасміна у цей час уважно дивиться то на мене, то на Олега. Її дитячі очі надто серйозні для шести років. Дівчинка «вмикає» цю функцію, коли приймає якесь важливе рішення. 

- Можна мені спочатку лимонад купити? – несподівано запитує, - пити хочу. 

- Звісно, сонечко, - говорить Олег, - сходити, взяти тобі? 

- Ні, татку. Я сама схожу. Хочу навчатися самостійності якомога більше. Спробую свою дитячу картку, що ти оформив. 

Олег киває, а Жасміна бадьоро зістрибує зі стільця і біжить до стійки. 

Відчуваю, як усередині мене все тремтить – сором, біль, злість, образа. 

Які, здавалося, давно мали б зникнути. 

- Ти не повинна через них страждати, - тихо говорить Олег, притягуючи мене ближче, - вони не варті навіть твоєї сльози, кохана. 

Киваю, але сльози все одно стоять в очах. Не тому, що досі відчуваю щось до Павла. 

Ні.

Просто пам’ять – жорстка річ. Вміє боліти навіть без любові.