Розділ 57.

Не стримуючись, обнімаю Жасміну сильніше. Донька чіпляється за мене, як за рятівну соломинку. 

Це правильно. Тато не дасть образити свою принцесу. 

Несподівано розумію: Богдана зробила те, чого я не міг. Не кулаком – правдою. 

Підходжу до коханої дівчини, стаю поруч. 

- Досить, - кажу це спокійно, але твердо, по-чоловічому, - на сьогодні – досить. 

Поглянув на Аврону, не розуміючи: невже я колись кохав її? Хоча я був юнаком, а молодість завжди романтизує та придумує те, чого немає. 

- Запам’ятай: більше ти не будеш втручатися у наше життя. Моя донька та моя кохана наречена – моє життя. 

Беру Богдану за руку. Вона трохи тремтить. Вже після, коли напруга відпускає. 

- Ми стоїмо разом, - додаю, - проти цього, тобі не допоможе жоден суд. 

Жасміна піднімає на нас очі, тихо говорить. 

- Я хочу додому.

- Зараз поїдемо, мила, - відказую, знаючи, що ні я, ні мої кохані дівчата тут більше не затримаються. 

Аврора отямилася швидко. Надто швидко, як для людини, яку щойно вдарили словами сильніше, ніж долонею. 

- Я подам у суд, - кидає різко, знову вдягаючи на себе знайому маску холодної впевненості, - я її мати. А ти… - погляд ковзає зневажливо, - ти ніхто. Якщо ДНК покаже правду, ти не матимеш до Жасміни жодного стосунку. 

Ці слова мали б мене зламати. Я це бачив. Аврора чекає, що я здригнуся, що сумнів проступить на обличчі. 

Чується сміх. Сміється Богдана. 

Неголосно, але насмішкувато. 

Коротко і впевнено, так, що Аврора смикнулася. 

- Ти брешеш, - каже вона спокійно, - брешеш собі насамперед. 

Аврора насупилася.

- Ти нічого не знаєш. 

- Я знаю більше, ніж ти думаєш, - відказує Богдана, - може, ти дійсно гуляла, коли була у шлюбі з Олегом, не знаю. Але… 

Дівчина переводить погляд на Жасміну. 

Також дивлюся на доню. Сидить біля мене, підтягнувши коліна до грудей. Машинально тре великим пальцем край рукава. Так само, як роблю я, коли нервую. Я ніколи не звертав на це уваги. До сьогодні. 

- Я спостерігала за нею, - продовжує Богдана, - цю чарівну дівчинку знаю тільки кілька тижнів. Але за цей час мені все стало зрозумілим. Як Жасміна морщить носа, коли не згодна. Як зосереджено насуплює брови, коли робить уроки. Як хмуриться перед важливим рішенням, навіть якщо йдеться про вибір морозива чи цукерки. 

Богдана кидає на мене погляд. В очах така впевненість, що навіть защеміло у грудях. 

- У неї її погляд. Його впертість. Звичка мовчати, коли боляче. Це не виховання, Авроро. Це – генетика. 

Аврора щось явно хоче сказати, але Богдана не дозволяє.

Ти можеш бігати по судах, - холодно додає, - можеш розмахувати папірцями і погрозами. Можеш дати хабаря судді або звабити його, якщо це буде чоловік. Але є речі, які не перепишеш жодним рішенням. 

Затримує подих, потім твердо говорить: 

- Олег – і тільки Олег її батько. 

Жасміна після цих слів піднімає голову і дивиться прямо на Аврору. 

- Він мій тато, - говорить тихо, але чітко, - завжди був. 

Розумію, якби не склалося далі, щоб не показали аналізи, які б ігри не почалися – я вже не відступлю. 

Я підвівся.

Подавай у суд, - кажу спокійно, - я піду туди з відкритим обличчям. Батьківство – то не тільки кров. Це кожен день. Кожна ніч. Це бути з дитиною, навіть якщо роботи більше, ніж треба. 

Поглянув на Жасміну, поклав руку на її плече. 

- У цьому, Авроро, ти програла без жодної експертизи. 

Вона мовчить. Вперше її мовчання не виглядає перемогою. 

Жасміна відпускає мою руку і підходить до Аврори. Дивиться на жінку, яка колись нас покинула, і говорить: 

- Пані, якщо забажаєте спілкуватися надалі, я не проти. Але мій тато і мама… 

- Провалюй вже, - різко відказує Аврора, - не даремно я тебе кинула тоді. Вся в татка. Така ж егоїстка, як і він. 

Жасміна мовчки повертається до нас, однією рукою обхоплює мою долоню, іншою - долоню Богдани. 

Зараз ми стали настільки родиною, наскільки це узагалі можливо.

Забирайтеся з нашого дому, - гримає Ерік, - інакше накажу охороні вас викинути.

 Це ж треба, озвався! Думав, що язика проковтнув, коли у випещену пику отримав.

- Із задоволенням, - відказую, - ходімо, дівчата. Не дуже Новий рік вдався, але ми це виправимо.

На те, щоб забрати кілька наших речей та вдягнутися, у нас йде кілька хвилин. Ще десять хвилин на те, щоб покинути територію ненависного будинку.

Більше ніколи не плануємо повертатися сюди.