Розділ 56.

Я не спав всю ніч. Годинник на тумбі біля ліжка світиться тьмяними цифрами, а у голосі одна і та сама фраза, кинута Авророю, з тією отруйною усмішкою: «Ти впевнений, що Жасміна твоя?»

Дивлюся на стелю, намагаюся дихати рівно. Не виходить.

Богдана лежить поруч, притиснувшись. Формально спить. Але відчуваю: тиша занадто напружена, дихання надто рівне. Кохана дівчина також не зімкнула очей.

1 січня 2026 року починається без святковості. Без надії.

Встаю раніше за все, твердо вирішивши: ми їдемо. Забираю Богдану, забираю Жасміну – і кінець цьому кошмару.

Жасміна сидить на дивані у вітальні, притискаючи до себе подушку. Донька вже встала, якось дивно, що не тримає в обіймах Топтика. Куди міг подітися ведмідь, коли дитина з рук не випускає улюблену іграшку? 

- Ми їдемо, сонечко, - кажу, опускаючись перед нею навпочіпки, - зараз. 

Оченята доні спалахують радістю, вуста усміхаються. 

- Їдемо? – з надією перепитує, - тату, я рада. Хочу додому. 

Аврора з’являється миттєво, наче очікувала саме цього моменту. Ерік – за її спиною, руки у кишенях модних джинсів. Все така ж самовдоволена пика. 

- Ні, - холодно говорить Аврора, - Жасміна залишається тут. Ми домовлялися. Чи про суд нагадати? 

- Ніякого «тут», - відповідаю я, намагаючись говорити спокійно, - вона їде зі мною. І з Богданою. 

Ерік усміхається ширше. 

- Ти можеш вимітатися хоч зараз, - кидає цей зухвалець, - і свою… жінку також забирай. Вас ніхто не тримає. 

Навіть киває у бік дверей. 

- Хочеш – скажу охороні допомогти?

Відчуваю, як Богдана стискає мою руку, мовчазно прохаючи поки що тримати емоції під контролем. Але першою заговорила не вона. 

- Якщо ви виженете тата і Богдану, - голос Жасміни тремтить, але не ламається, - я такий крик підніму, що мало вам не буде. Доведу, якими нестерпними бувають діти. Двічі подумаєте, чи потрібно це вам. 

У просторій кімнаті западає тиша. На кілька секунд, потім Ерік сміється. Коротко і гидко. 

- Ти погрожуєш, мала потвора? Треба було тебе у камін кинути, а не того дурнуватого ведмедя. 

Світ перед очима зсунувся. 

Камін. 

Ведмедик. 

Ось куди поділася улюблена іграшка доні. 

Не загубила. Не забула. Він. 

Уява підсунула картинку, як Жасміна плаче над обгорілим Топтиком. 

Не пам’ятаю, як зробив крок уперед. Не пам’ятаю, як стиснув кулак. Лише звук, глухий та відразливий, коли моя рука зустрілася з його обличчям.

Ерік відлітає убік, врізається у стіл. Аврора закричала. Помічаю, як Богдана закриває Жасміні очі долонями. 

Стою над ним, відчуваючи тремтіння від люті. Ледве стримуюся, щоб не вдарити ще раз. 

- Ти більше ніколи, - прошипів, - ніколи не відкриєш рота в її бік. 

Обертаюся до Жасміни. Донька дивиться на мене широко розплющеними очима. В них немає страху, тільки довіра. Захопленням своїм татом. 

В цю мить мені байдуже, що там скаже суд. 

Байдуже, говорить Аврора правду чи бреше. 

Не має значення, чия кров у Жасміни. 

Я знаю одне. 

Жасміна – моя донька. 

Я її нікому не віддам. 

Аврора скрикнула так, ніби удар попав по ній. Інстинктивно прикриває обличчя руками, відступає на крок. Очі розширені, вуста тремтять. 

Боїться за своє прекрасне личко! Тільки й добра у тебе, що зовнішність. Нічого більше не має. Порожня красуня. 

- Не підходь, - пискнула вона.

Зупиняюся. Кров шумить у вухах, кулак ще болить, але я таки змусив себе розтиснути пальці. 

Повільно. 

Щоб всі бачили. 

- Я ніколи не вдарю жінку, - кажу, дивлячись їй просто у вічі, - ніколи. Я навіть у думках на таке не насмілюся. 

Аврора завмирає, наче її гвіздками до підлоги прибили. Але її страх не про мене – він був про те, що білявка раптом зрозуміла: я більше не той чоловік, яким можна було крутити, як заманеться. 

Ті часи минулися. 

Ерік застогнав за моєю спиною. Я навіть не обернувся. 

- Але якщо хтось, - продовжую, - дозволяє собі знущатися з дитини… з моєї дитини, - зробив паузу, щоб не зірватися знову, - то хай не дивується, що рано чи пізно отримає у відповідь… 

Не встиг договорити…

Повітря ніби луснуло – сухо, різко. 

Ляпас прозвучав так гучно, що навіть Ерік замовк. 

Аврора похитнулася. Її білява голівка (на жаль, порожня) смикнулася вбік, волосся впало на обличчя. Жінка кілька секунд стоїть, не розуміючи, що сталося. Потім повільно піднімає сині очі.