Розділ 55.

Олег.

Приїхав до будинку, де живе Аврора та Ерік, з відчуттям, що заходжу не у гості, а на мінне поле. 

Хоча, яке це, до біса, у гості? Господарі точно не чекають, а я сам би ніколи сюди не заявився, якби не склалися таким чином обставини. 

Богдана та Жасміна чекають на ґанку. Це вражає мене. 

Нащо ж ви, кохані, тут знаходитеся? Холодно. 

Донька кидається назустріч, чіпляється за куртку. Я вдихаю запах її волосся – єдине, що тут по-справжньому рідне. 

Богдана усміхається, підходить впритул і цілує у вуста. У цю мить стаємо родиною, яка повинна кинути виклик іншій сім’ї. 

Усмішка коханої стримана і напружена. Вона, як і я, знає: нас тут не чекають. Нас тут терплять. 

Разом заходимо до будинку, зустрічаємо там Аврору та Еріка. Виглядають обидва бездоганно. Аврора з ідеально рівною поставою, у бездоганному платті, погляд холодний, наче я випадковий перехожий, який сюди завітав. Ерік – поруч, з тією самою усмішкою, за якою ховається зверхність.

Він навіть не намагається бути привітним, знає, що він тут господар. Та я і не претендую на цей будинок, на ваш світ. 

Я хочу поїхати. Забрати Богдану, Жасміну – і зникнути. Але поки доведеться залишитися, владнати справу. Бо це їхня умова. 

Новорічна ніч разом. Як доказ того, що вони «родина» Жасміни. 

Усі стримано вітаємося, я віддаю кошик з дорогими продуктами та шампанським. Не міг приїхати з порожніми руками, хоча і знаю, що все це тут не потрібно. Будинок – повна чаша. 

Стіл, за який сідаємо, розкішний. Такий, що навіть я дивуюся. Ну навіщо така розкіш? Це ж усе зайве. Я багата людина, але розумію, що на багато що тут просто даремно витратили гроші. 

Срібні прибори, кришталеві келихи, делікатеси, які трапляються тільки у дорогих ресторанах. 

Ялинка висока, ідеальна, наче з реклами. 

За вікном – салюти, небо спалахує кольорами. Все це прекрасно, але… 

Не має душі, почуття того, що Новий рік – сімейне свято. Але мені хочеться вірити, що все добре. Що це дивний вечір, але мирний.

Жасміна сидить тихо. Слухає більше, ніж говорить. Усміхається, коли треба. Ловлю кожен її рух, кожен погляд. Мені не подобається те, що бачу. 

Жасміні тут незатишно. Боїться зробити щось не так. 

О другій ночі донька починає куняти. Оченята злипаються, голова схиляється на плече Богдани. 

- Ходімо, зіронько, - м’яко говорить Богдана, - спати. 

Підводжуся разом з ними і тоді помічаю одну деталь. 

- А де твій ведмедик? – запитую, майже між іншим. 

Жасміна здригнулася. На мить. Але я помітив. 

- Він… - відводить погляд, - я забула його. Нічого. 

Для моєї доні практично не існує такого слова, як «забула». 

Сідаю поруч з нею, намагаючись перехопити погляд, який вона старанно відводить. 

- Точно нічого не сталося? 

- Тату, я хочу спати, - швидко говорить вона. 

Занадто швидко. Що тут зробили з моєю донькою?

Нічого не відповідаю, тому що не маю доказів. Тільки відчуття, що мою дитину образили – і вона мовчить. 

Коли двері до кімнати Жасміни зачинилися, атмосфера у вітальні змінюється. Тиша стає різкою. Зараз станеться щось недобре. 

- Ну що ж, - перша заговорила Аврора, - думаю, тепер можна без театру. Я все ще маю намір забрати доньку. 

- Вона не твоя річ, - кажу я. Голос навіть не спокійніший, ніж очікував, - не трофей. 

Ерік зневажливо фиркає: 

- Ти справді думаєш, що маєш тут хоч якийсь вплив? 

Роблю крок уперед до молодика. Як же він мене дратує. Мою доню він не забере. 

- Я її батько. 

Аврора на мої слова сміється. Коротко і жорстко. Раніше чув такий сміх від неї. Але колись для мене це була найчарівніша музика. Як же я помилявся.

Батько? – дивиться на мене так, ніби збирається добити, – ти досі у це віриш? 

Дивлюся на колишню дружину, не до кінця розуміючи, до чого це було сказано. 

– Ти тупий лох, Олеже, – каже рівно, наче запитує, котра година, – Жасміна не твоя. Я тоді нагуляла її. А ти повівся. Як думаєш, чого я так тоді аборт хотіла зробити? Тому що перепихнулася випадково і не хотіла цю байстрючку. 

Світ наче похитнувся, відчуваю, як щось холодне проходить крізь груди. 

– Ти брешеш, – відказую. 

Ці слова звучать не як впевненість. Як надія. 

Вони знизує плечима. Красуня з янгольською зовнішністю, але на ділі звичайнісінька відьма. 

Дивлюся на жінку, яку колись кохав до нестями. Не розумію, де правда. У її словах чи в шести роках мого життя? 

У нічних колискових. У перших кроках. У слові «тату», яке Жасміна сказала мені першому.