Розділ 54.

Сиджу у кімнаті, яку нам виділили з Жасміною, і дивлюся на дівчинку, яка нарешті заснула. Відчуваю через це полегшення, нехай хоча б у вісні заспокоїться і забуде про сум. 

Оце так видалися свята… 

Жасміна плакала довго. 

Не навзрид, не голосно. Я просиділа біля її ліжка та слухала, як її маленькі плечі здригаються від тихого схлипу. Кожен звук різав, наче ножем. 

Інколи торкалася її шовковистого волосся, намагаючись нагадати, що знаходжуся поруч. Жасміна не реагувала, продовжувала лежати, сховавши обличчя у подушку. 

Ні Аврора, ні Ерік не зайшли до кімнати, щоб дізнатися, як себе почуває дитина, яку вони ж і довели до сліз. 

Коли вона нарешті заснула, її руки так і залишилися напівзігнутими, притиснутими до грудей. Ніби вона обіймала свого ведмедика. 

Того самого. 

Я дивилася на ці порожні обійми, не могла зрозуміти, як доросла людина здатна кинути у вогонь дитячу любов. Як у цього хлюста рука піднялася? 

Камінь у вітальні давно згас, а у мене все палало.

Слухаючи, як Жасміна схлипує крізь сон, серце рвалося від безсилля.

Хотілося піти і надавати ляпасів тій недолугій парочці, яка не відчуває зараз ніяких докорів сумління.

 Куди там!

 Мабуть, п’ють дороге шампанське і милуються зорями.

Вранці Жасміна прокинулася тихою. Занадто тихою для шестирічної дитини. Сіла на ліжку обережно, наче боялася щось зламати. Поглянула на мене очима, в яких ще стояли сльози.

- Мамо… - прошепотіла вона, і я здригнулася від цього слова, яке досі щоразу било просто у груди, - ти, будь ласка, татові не кажи.

- Не казати що, сонечко? – сідаю поруч і беру за руку.

Жасміна опускає погляд.

- Про ведмедика, себто про Топтика. Про те, що сталося вчора. Не хочу, щоб татко засмутився. - Чому? – вражено запитую я, - Жасміно, твій тато має право знати. Він міг би поговорити з Еріком…

 Насправді, я десь сподіваюся, що Олег тому гламурному красунчику пику наб’є.

Трохи спотворить товарний вигляд.

- Невже не розумієш? – говорить Жасміна, - татові і так важко через мене. Я йому життя псую.

Почувши це, не одразу зуміла видихнути. 

Отакої! 

Хто міг таке сказати Жасміні? 

- Чому ти так вирішила? – голос затремтів. 

- Знаю, - коротко відказала дівчинка, - по-перше, Аврора так сказала мені, по-друге… та просто знаю. 

Задумуюся, намагаючись зробити висновки без зайвих емоцій, хоча усередині піднімається холодна лють. Не могла до цього Жасміна прийти саме. 

Нехай Аврора за язиком не стежить, але ж, певне, крім неї знайшовся хтось такий «добрий». 

Але хто? 

З ким спілкується Жасміна? Олег ніколи такого не скаже, донька для нього центр Всесвіту. Він ніколи не вважав і не вважає, що донька здатна щось там зіпсувати.

Спілкується також Жасміна з однокласниками. Але і тут навряд чи. Звідки дітям дійти до такого висновку? Якщо навіть і придумають щось таке, то не скажуть саме такими словами. 

Хто залишається? Інколи Жася спілкується з Михайлом та його родиною. Але і тут не допускаю подібного. 

Жасміну люблять всі родичі, Михайло особисто не чує у маленькій небозі душі. 

Так хто міг таке ляпнути? У кого клепки у голові немає? 

Аж раптом… 

Агата. Точно. Вона могла так сказати. Причому «без злого наміру». Дорослі люблять таким чином виправдовувати свої язики, коли ті ріжуть глибше за гостре скло. 

Мені одразу не сподобалася та Агата. Бачила тільки пару разів у домі Олега, але відчула, що вона не підходить Жасміні. Треба поговорити з Олегом, поділитися сумнівами. 

Я його майбутня дружина, яка скоро стане пані Вінською. Маю право поділитися сумнівами, ще не вистачає, щоб якась там жінка ображала Жасміну.

Тато скоро приїде, - продовжила ще більш лагідним тоном, - ми всі разом зустрінемо Новий рік. Нехай навіть доведеться сидіти у компанії Аврори та Еріка, це не зіпсує свята. Тому що ми будемо разом. Чуєш? Він буде з тобою. Твій тато. І я буду. 

Жасміна нарешті притуляється до мене. Обережно, як до чогось крихкого. Обнімаю її міцніше, ніж дозволяла собі раніше, думаю тільки про одне. 

Я більше ніколи не дозволю нікому переконувати цю дитину, що вона тягар. Бо це суцільна брехня. Ми з Олегом будемо доводити це, не втомлюючись. 

- Придбаємо тобі нового ведмедика, - кажу, занурюючи пальці у біляві локони дівчинки. 

Та відсторонюється і дивиться на мене трошки сердито. Мовляв, я доросла і не розумію елементарного. 

- Мамо, ну ти що! Топтик не просто іграшка. Він був моїм другом. Друзів так просто не замінити. Не хочу іншого ведмедя. 

Червонію від збентеження, розуміючи, що тут вже я «прокололася».