Розділ 53.

Намагаюся не дивитися у бік Аврори та Еріка, бо їх щасливий вигляд доводить до нудоти. Жасміна сидить похнюплена і також не звертає увагу на цих двох. 

Ерік неймовірно вродливий, як і молода жінка, що стоїть поруч. Настільки красиві, що, знову-таки, до нудоти. 

Коли (нарешті) відсторонюються одне від одного, помічаю у руках красунчика велику коробку, перев’язану срібною стрічкою. 

- Принцесі, - говорить, простягаючи подарунок Жасміні. 

Дівчинка встає з дивану, залишаючи там Топтика. Насторожено підходить ближче. Дивиться спочатку на чоловіка, потім на коробку. 

Помічаю, що у дитині бореться цікавість та страх. Коли кришку відкривають, кімната ніби на мить завмирає. 

Лялька неймовірної краси.

Жасміна не дуже полюбляє ляльки. У неї вдома є кілька, які подарував тато та родичі, але дівчинка завжди надавала перевагу м’яким іграшкам.

Але ця «штучна красуня» настільки неймовірна, що навіть у неприступної Жасміни перехопило дух від захвату.

Порцелянова шкіра теплих відтінків, немов жива. Великі скляні очі – глибокі, блакитні, з довгими віями, що кидають тінь на щоки.

Світле волосся спадає м’якими хвилями до талії, перев’язане тонкою стрічкою.

Сукня кремового кольору, з дрібною вишивкою, мов робота ювеліра: крихітні квіти, мереживо. Пахне новизною, чимось солодким, майже святковим.

Та скільки ж це видовище коштує? Не хочу знати, бо здається, зомлію, якщо дізнаюся правду.

Жасміна, заклякнувши, продовжує дивитися, потім обережно торкається ляльки. Ніби боїться, що та зникне, як весняна хмаринка холодної зими.

- Вона… дуже гарна, - тихо говорить, - дякую вам, пане. І тобі, мамо.

В цей момент моє серце трохи заспокоїлося. Думаю: може, не все втрачено? 

Може, Ерік та Аврора просто не вміють інакше показувати прихильність? Але насправді відчувають це до білявої крихітки? 

Хотілося б вірити. 

Аврора усміхається і кладе руку на плече Жасміні. Наче бере до рук річ, що належить виключно їй. 

- Це лише початок, красуне. Коли житимеш з нами, у тебе буде безліч ляльок. Усе, що забажаєш. Найкраще. Найдорожче. 

- Так, - підтримує Ерік, не зводячи з дівчинки погляду, - навіть не уявляєш, скільки всього у тебе буде. 

Жасміна повільно піднімає голівку, дивиться на дорослих. 

- А… тато? Як же він? Не погодиться сюди переїхати. Я також не хочу. 

- Без тата, - спокійно відказує Аврора, ніби йдеться про заміну школи, - він з нами не житиме. Нащо узагалі потрібен? 

У дівчинки змінюється вираз обличчя. 

- Тоді, - голос дитини стає твердим, майже дорослим, - мені нічого не треба. Цю ляльку… 

Обережно і турботливо ставить штучну красуню на підлогу. 

- Заберіть.

Усі розгубилися. Навіть я. Тільки Жасміна стояла посеред кімнати, з викликом дивлячись на тих, хто хотів розлучити її з батьком. 

Далі стало ще гірше. 

Ерік усміхнувся недоброю посмішкою. Я зрозуміла, що щось зробить, але що… 

Уявити не могла. 

- Що ж, малолітня стерва. Напросилася. Дітей треба карати за непослух. 

Два кроки, і він опинився біля дивану.

Я не встигла зреагувати, за що потім довго себе картала. Та хто знав, що людина узагалі здатна на такий низький вчинок? 

Мить, і хлопець схопив Топтика. Ще мить, і опинився з іграшкою біля каміну. 

Я зрозуміла надто пізно, Жасміна раніше. 

- Не чіпайте!!! – крикнула дівчинка в той момент, коли Ерік кинув ведмедя у вогонь. 

- Жасміно, ні! – закричала я. 

Підскочила, як на пружині, і рвонула до Жасміни. Коли та простягнула рученята до Топтика, якого з усіх боків охопило полум’я. 

Обхопила дівчинку, відтягнула від каміну. 

Жасміна, дивлячись, як вогонь знищує її улюблену іграшку, завмерла в моїх руках. 

Потім закричала. 

Я вперше чула, щоб ця тиха, мила дитина кричала і голосно плакала. 

Віднесла малу на диван, потім повернулася до тих покидьків. 

Руки стиснулися в кулаки. 

Більше нічого не бачила. Лише його. 

Еріка.

Рвонула вперед, серце калатало, руки тремтіли. Знаю, що я жінка. Знаю, що це безглуздо. Вже нічого не виправити. Але у той момент зник усілякий страх. 

- Що ти накоїв, паскудо! – кричу так, що сама боюся оглухнути від криків, - як у тебе рука піднялася, наволоч підступна! 

- Дітей треба карати, - різко відказує молодик. 

Звісно, не боїться. Якби… 

- Якби тут був Олег, він би тебе вбив, - задихаючись, промовляю, - ти б більше ніколи не ходив би своїми ногами.