Розділ 52.

Наступного дня за мною та Жасміною приїхала розкішна біла машина. Олег, який проводжав нас, знаходився як на шпильках. Хотілося його втішити, але погано уявляла, як саме. Сама не знаходила собі місця. 

Я їду наразі до незнайомого дому, в якому буду зовсім чужа. Опинюся тільки тому, що повинна бути поруч з Жасміною. 

Мене там не чекають, проте не особливо переймаюся через це. Думаю тільки про доню та про Олега, який потім поїде на роботу. 

Знаю, як йому наразі несолодко і наскільки він хвилюється. 

- Все буде добре, коханий, - тихо кажу, поцілувавши чоловіка у вуста. 

Через хвилину з кімнати виходить Жасміна у білій сукні, схожа на маленьку принцесу. Тримає в обіймах Топтика. Вона нікуди не поїде без улюбленої іграшки. 

- Сонечко, одразу телефонуй, якщо щось буде не так, - говорить Олег, і голос його тремтить. 

- Я і так телефонуватиму, тату, - відказує дівчинка, - вже сьогодні, щоб побажати гарних снів.

Доня обнімає батька, а мені хочеться в патли Аврорі вчепитися. 

Ми всі були такими щасливими, поки вона не заявилася. Тепер… 

Що тепер? Вона ж не відчепиться, доки не забере Жасміну. 

А цього ми з Олегом не дозволимо. 

Отже, попереду чекає боротьба, важка для нас усіх. 

Коли вперше бачу дім Аврори, заходжу всередину, то одразу розумію: тут усе створене для того, щоб вражати. 

Не жити, а демонструвати. Високі стелі, мармурова підлога, сходи з прозорими перилами. 

Величезні вікна, крізь які лилося холодне світло зими. У повітрі пахне дорогими парфумами… 

Відчувається, що тут ніколи не лунав дитячий сміх, не спостерігається розкиданих дитячих іграшок… усе холодне та величне.

Жасміна йде поруч зі мною, не відходячи ні на крок. Тримається за долоню трохи міцніше, ніж зазвичай. 

Мовчить. Не крутить головою, не захоплюється. Не ставить питань. 

Не поводяться шестирічні діти так у красивих місцях. Зазвичай радіють, але Жасміна почувається тут чужою. 

Як і я. 

- Можеш зняти пальто, - холодно говорить вродлива господиня. 

Намагається дивитися на доньку, але погляд ковзає на велику вазу поруч. 

Боїться, щоб дитина ненароком не зачепила дорогу вазу і та не розбилася. 

Жасміна слухняно виконує наказ. Рухи обережні, ніби мала боїться зламати не тільки щось у домі, але й саму ситуацію.

Сідаємо у вітальні. Диван м’який, але відчуваю себе на ньому незручно, ніби він не призначений для щирих розмов.

Але саме розкішне у вітальні — це камін. Великий, зроблений під старовину, усередині тріщать дрова, сповнюючи повітря запахом хвої. Це неймовірно. Але, знову-таки, чуже.

Тут не живе родина Вінських. Родина інших людей, що хочуть втрутитися у наше щастя. Аврора сідає навпроти, закинувши ногу на ногу.

Вона ідеальна — волосся, макіяж, постава. Не схожа на жінку, яка кілька років тому покинула однорічну дитину.

Я відчуваю себе поруч з нею сірою мишкою.

Жасміна мовчить довго. Бачу, що дитина збирається з думками. Її маленькі пальчики стискають ведмедика. Аврора помічає це і говорить:

- Ти, крихітко, продовжуєш гратися з тим ведмедиком, що я тобі подарувала на перший день народження. Правда, красивий?

Жасміна киває та усміхається цій жінці. Мене ж пропалюють ревнощі, але я змушую себе заспокоїтися. 

Аврора – мама Жасміни. Коли знайдуть спільну мову, то прекрасно. Ми ж з Олегом не віддамо нашу принцесу, але й заважати спілкуванню з рідною людиною не збираємося. 

- Тато розповів, що це подарунок від тебе. Саме тому Топтик такий дорогий для мене. Мамо… 

Аврора запитально та лагідно дивиться на світловолосу дівчинку. Скоріше за все, це копія себе у дитинстві. 

- Що, люба? 

Жасміна ковтнула, потім все ж таки наважилася: 

- Скажи, ти через мене тата покинула? 

Здається, у кімнаті повітря стало важким. Я напружуюся, ніби збираюся стати між цими двома білявками. 

Аврора навіть не замислюється.

-  Звісно, через тебе, - говорить буденним голосом, - діти все псують. Якби не ти, ми б з Олегом досі були разом. Проте те, що покинула його, - невелика втрата. Поруч з Еріком навіть не стояв. 

Жасміна кліпнула. 

Раз. 

Другий. 

Губенята затремтіли, але мала трималася. Вважає себе занадто дорослою, щоб плакати при чужих. Занадто рано ця дівчинка навчилася бути сильною. 

- Мені шкода, що я заважала, - прошепотіла вона. 

Аврора знизує плечима, мовляв, та яка вже різниця?

У мене ж стискає горло так, що важко дихати. Дивлюся на цю ідеальну жінку і хочеться вхопити за патли і огріти дурною головою об дубовий стіл. Тупа дівиця.