Розділ 49.

Олег. 

На вихідних прокидаюся ще до будильника. Після зіткнення з Авророю сон став гіршим, хоча я намагаюся себе переконати, що все добре. 

Але ні. 

Не добре. 

За вікном той особливий київський ранок – морозний, але світлий. Ніби місто спеціально вдяглося у біле, щоб не заважати щастю. 

Протасів Яр ми планували ще з понеділка, до того, як Аврора так несподівано увірвалася у наше налагоджене життя. Жасміна рахувала дні, малювала лижі у зошиті, говорила, що Топтик також буде кататися, вона його особисто навчить. 

Тому коли за сніданком крихітка, не піднімаючи очей, сказала: 

- Тату, я сьогодні нікуди не хочу їхати… 

Я спочатку подумав, що не дослухав. 

Помічаю, як Богдана завмирає з чашкою у руках. Нічого не говорить, але ж бачу, як у неї в погляді наче тріщина.

Не образа. Не роздратування. Тривога. 

Та сама, яка виникає, коли дитина говорить не те, що відчуває насправді. 

- Сонечко, - сідаю навпроти, - ти ж чекала. Щось болить? 

Жасміна хитає головою. 

- Просто… не хочу. 

Богдана усміхається м’яко, так, як уміє тільки вона. 

- Може, тоді у кіно? Або поїдемо виберемо тобі нові рукавички? 

- Ні. 

- В кафе випити какао? 

- Ні, - відмова звучить вже тихіше. 

Тут я розумію. Раніше, ніж донька наважується сказати. 

Жасміна сидить, склавши руки на колінах, ніби чекає вироку. 

- Тату… - прошепотіла, - якщо… якщо ми там її побачимо? 

Вдихаю повільно. Усередині піднімається стара злість, така знайома, що впізнаю миттєво. Колись я мріяв, щоб Аврора повернулася. Тепер хочу, щоб колишня дружина не ставала між нами, не заважала тому щастю, що всі ми побудували заново. 

- Ти боїшся?

Жасміна дивиться пильно. Здається, що зараз в блакитних оченятах виступлять сльози. Але ні…

- Не знаю… мабуть, що ні. Але я не готова поки зустрітися з тією вродливою дамою. Тату…

Дівчинка на мить завмирає, потім серйозно запитує:

- Вона мене забере?

Мені просто перехопило горло.

- Ні, - твердо кажу, - ніхто тебе не забере. Я з тобою. І Богдана з тобою. Завжди.

Богдана підходить ближче, не втручається. Але її рука лягає мені на плече. У цьому дотику більше підтримки, ніж у тисячі слів. Відчуваю, як спокій нареченої передається мені.

Я стаю сильнішим. Не для себе, а для доньки.

- Жасміно, - говорить Богдана, - ти маєш право боятися. Але ти не одна. Щоб там далі не сталося, ми впораємося.

Донька усміхається і говорить:

- Даєте слово?

- Обіцяємо, - відказуємо з коханою одночасно.

Помічаю, як напруга трохи відпускає її плечі. Моя маленька принцеса повільно видихнула і притулилася до нас. Я ж обійняв доньку так міцно, ніби готовий закрити від усього світу. 

На Протасів Яр ми так і не поїхали того дня. Це було правильно. 

Залишилися вдома. Пекли млинці, Богдана сміялася, коли борошно осідало на її волоссі. 

Жасміна знову стала звичайною дитиною. Бігала по дому у шкарпетках, ковзала, падала, забавлялася. 

Коли донька заснула після обіду, Богдана сідає поруч зі мною на диван. Бере за руку і стає спокійніше. 

Невже колись був час, коли я дивився зверхньо на свою майбутню дружину і думав, що це всього лише чергова жінка у моєму житті. Та, що потрібна виключно для роботи і, можливо, надовго не затримається. 

- Ти злишся? – тихо запитує. 

- Так, - чесно відказую, - мабуть, не має сенсу розповідати, у чому злість. Аврора… як вона могла заявитися у наше життя тепер? Але ще більше я боюся… 

- За неї? 

- За вас обох. 

- Страх – це не слабкість, Олеже. Знак, що тобі є що і кого берегти.

Звідки ти така розумна, Дано? Не дивно, що саме ти моя особиста помічниця. Та тільки усміхається і цілує. З готовністю відповідаю на поцілунок і тут розумію: кохання — це не тоді, коли все легко. Головне, що хтось залишається поруч у найскладніші моменти, не тікає від чужого болю. 

- Олег, - обережно запитує наречена, - чому ти не позбавив Аврору батьківських прав? 

Питання врізається у саме серце. Тепер це виглядає так безглуздо, але всі ці роки не думав про подібне. 

- Розумієш… коли Аврора пішла, я деякий час думав, що вона повернеться. Вірив і чекав. Потім намагався забутися у роботі. Ще… 

Замовкаю і зізнаюся: 

- Думав, що таким чином у Жасі все ж таки буде мама. Нехай на відстані, але… тепер маємо сильний клопіт. 

- Ми все здолаємо, - тихо говорить Богдана, і я знаю, що вона права. 

Ніякі тіні минулого не стануть керувати нашим теперішнім. Я захищу мою маленьку донечку. Захищу від будь-яких нападок вродливу жінку, навіть якщо доведеться боротися. 

Знаю, заради кого все це роблю.