Розділ 48.

Богдана.

Я їду до Жасміни швидко, але без паніки. 

Паніка – розкіш, яку не можу собі дозволити, коли поруч дитина. 

Школа зустріла мене дзвінким дитячим галасом, але дивною, тривожною тишею всередині. Я одразу це відчула – ту напругу, що не вписувалася у звичайний шкільний день. 

На вході мене упізнали. 

- Ви до Жасміни Олегівни? – запитує секретарка. 

- Так. Я… - на мить затримуюся, але впевнено договорюю, - я від її тата. 

Мене проводять до невеликого кабінету. Двері прочинені. 

Я бачу її першою. Жінку, яку сміливо можу вважати своєю суперницею. Принаймні за увагу маленької дівчинки, яку обидві вважаємо донькою. 

Аврора сидить, закинувши ногу на ногу, у дорогій шубі, яка виглядала тут так само недоречно, як і вона сама. 

Зрозуміла, що шуба з натурального хутра, чого терпіти не можу і ніколи не розуміла.

Невже не можна носити штучні шуби? Вони виглядають не гірше, прекрасно зігрівають. 

Обличчя в Аврори красиве, холодне, впевнене. Таке, яке не питає дозволу. 

Поруч з нею високий, стрункий чоловік у дорогому пальто. Вродливий блондин, який не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї мети. 

Жасміна сидить на іншому боці приміщення. 

Маленька. 

Напружена. 

Стискає ремінець рюкзака, ніби це її єдина опора. 

Коли бачить мене, блакитні очі загоряються. 

- Богдано, - скочивши з місця, кидається до мене. 

Присідаю і обнімаю одразу, міцно, без слів. 

Крихітка притуляється всім тілом, сховавши обличчя у моє плече. 

- Все добре, сонечко, - шепочу, - я тут.

Проводжу долонею по пшеничному волоссю Жасміни. Відчуваю, як вона киває. Маленький рух, але у ньому стільки довіри, що перехоплює подих. 

- Ви хто? – лунає голос Аврори. 

Підводжуся повільно. Не тому що боюся. 

Тому що не хочу показати слабкість. 

- Я та, кого Жасміна знає, - спокійно відказую, - та, з ким вона залишиться. 

Аврора усміхається. Криво, так, як усміхаються ті, хто впевнений у своїй правоті. 

- Я її мати. 

- Мати, - повторюю я, - це не те слово. Це дія. Вона триває не один день і не тоді, коли вам зручно. 

Вчителька ніяково прокашлялася. 

- Пані… у нас немає жодних документів, що підтверджують… 

- Документи вже їдуть, - різко сказала Аврора, - її батько просто не встиг мені подзвонити. 

Відчуваю, як Жасміна сильніше стискає мою руку.

Ти хочеш поїхати з нею? – тихо запитую, нахилившись до дівчинки. 

Маленька Вінська піднімає на мене очі, чітко, без сумнівів говорить: 

- Ні. 

Одне слово перекреслило все. Бачу вираз гніву на обличчях Аврори і того невідомого, який весь цей час стоїть мовчки. 

Здається, цьому молодикові узагалі байдуже на дівчинку. Він тут заради своєї благовірної. Хоче догодити, навіть якщо доведеться залякати невинну дитину. 

- Я хочу до тата. Або з тобою. 

Аврора різко підводиться, жестом наказуючи білявому супутнику залишатися на місці. 

Хм… а цей білявчик під підбором холодної красуні. 

- Ти не маєш права налаштовувати її проти мене. 

Витримую її погляд. 

- Я нічого і нікого не налаштовую. Я поруч, тому що потрібна Жасміні. Діти добре відчувають, кому можна довіряти.

Дивимося одне на одну, наче готові у патли вчепитися опонентці. 

Не знаю, як ця горе-модель, але я готова. Заради того, щоб захистити Жасміну, готова поводитися наче дикунка. 

У коридорі лунають швидкі кроки. 

Двері відчинилися. 

- Де моя донька? 

Голос Олега звучить хрипко, наче зірваний. Не голос бізнесмена – голос батька. 

Жасміна виривається з моїх рук, біжить до нього. 

- Тату! 

Підхоплює її на руки, притискає до себе так, що ніби боїться знову втратити. 

Його погляд ковзає по Аврорі – холодний, темний, остаточний.

Не віриться, що колись кохав цю жінку. Яка була, у минулому, сенсом життя пана Вінського. 

- Ти не маєш права з’являтися в її житті без мого дозволу. 

Аврора відкриває рот, але не знаходить слів. 

Той чоловік, скоріше за все, також не знає, що сказати. Олег демонстративно не дивиться на нього, наче не хоче узагалі приділяти увагу порожньому місцю.