Розділ 47.

Ранок 27 грудня 2025 року видався холодним. У повітрі прямо відчувався запах снігу, що підтанув під першими променями сонця. 

Богдана сиділа за кухонним столом, повністю вбрана, і робила всім нам тости. Мені та собі зробила кави, Жасміні – какао. 

Також сідаю за стіл, готовий їхати на роботу. Сьогодні дуже важливий день. Якось так сталося, що це випало на останні дні року. Наче всі зговорилися, що все важливе потрібно зробити до того, як рік Змії завершиться. 

Наші погляди зустрічаються на мить, Богдана усміхається, і я відчуваю, як відновлюються сили. Заради Богдани та Жасміни, які сидять поруч, готовий на будь-які подвиги. 

Сьогодні у доньки останній день у школі, потім розпочинаються зимові канікули, які ми проведемо разом. Чого б це мені не коштувало. Якщо знадобиться, відправлю роботу за відомою адресою. Але Богдана, я та Жасміна проведемо разом бодай кілька днів. 

Але зараз…

Сьогодні доведеться працювати з ранку до вечора, - кажу, беручи до рук хрусткий тост, - у нас приїзд інвесторів із Лондона. Хочуть перевірити компанію перед новим контрактом. Якщо не виконаємо умови, можуть забрати проєкт до іншої фірми. 

Сказавши, відчуваю, як спалахує обличчя. Цього не буде! 

Це співробітництво отримає Mriya Essence і ніщо інше. 

Богдана киває, обличчя стає серйозним. Вона все ще моя асистентка, велика частина відповідальності за результат належить їй. 

- Ми впораємося. Знаю, що триматимемо під контролем. 

Переводжу погляд на Жасміну, яка вже стоїть біля дверей у шкільній формі, з рожевим рюкзаком на плечах. Така собі маленька учениця. 

- Сонечко, сьогодні не телефонуй татові, добре? – прохаю я, - мамі також. Ми будемо дуже зайняті. Почекай до кінця уроків, потім заїдемо по тебе. 

Дівчинка киває, сприймаючи слова як наказ, але у блакитних оченятах промайнуло щось на кшталт гордості. Розуміє, що тато сьогодні повністю відданий справі. 

- Добре, татуню. Я почекаю.

Усміхаюся, бо також відчуваю гордість за доню. Яка вона у мене розумна та слухняна. 

Офіс зустрічає нас з Богданою холодним світлом і шелестом паперів. Моя команда вже готує документи, переговорна майже готова до прийому інвесторів. 

Віталіна швидко повідомляє: 

- Вони будуть через десять хвилин, пане Олеже. Юристи радять підготуватися до жорстких умов. 

Киваю та йду до переговорної. Богдана мовчки йде поруч, несучи потрібні папери для підпису. Сьогоднішній день вимагає абсолютної концентрації. 

Інвестори серйозні, цифри і контракти, які вони вимагали, ставили компанію Mriya Essence на межу компромісів.

Тримаюся спокійно, хоча всередині щось тремтить. Таке вже було раніше, це не перший серйозний контракт для компанії. Мої рішення здатні вплинути не тільки на мене, але й на всю команду. 

На Жасміну, на Богдану. 

Телефон зазвучав у той момент, коли я саме дивився в очі інвестору навпроти. Пояснюю цифри, від яких залежить не просто угода – кілька років роботи. 

Навіть не дивлюся на екран. Не маю права на це зараз. 

Другий дзвінок. 

Третій. 

Хто там, дідько його бери, мене так хоче? 

Зціплюю зуби і все ж таки ковзаю поглядом по дисплею. 

Жасміна. 

Серце стискається. Донька не може телефонувати просто так. Знає, що дуже важливий день. Отже, щось сталося. 

- Перепрошую, панове, - кажу, вже підводячись, - це… важливо. Я дуже прошу пробачення.

Виходжу у коридор, приймаю виклик. 

- Ну, мила… - голос зрадливо пом’якшав, - я ж казав, що сьогодні дуже зайнятий. У тата важливий день. 

На тому кінці тихо. Занадто тихо. 

- Тату, - дитячий голос тремтить, - тут до мене приїхала якась тьотя. Дуже красива. Говорить, що вона моя мама. Каже, що хоче забрати мене зі школи. З нею ще незнайомий дядя. Весь такий вбраний. На павича схожий. 

Перед очима темніє, земля йде з-під ніг. 

- Що? – ледве вимовляю це коротке слово, - з ким ти зараз? 

- З вчителькою, - швидко відповідає Жасміна, - але та жінка дивиться на мене. Я її не знаю. Я не хочу з нею нікуди їхати. Тату, будь ласка… мені страшно. 

Ім’я не звучить, але я знаю. 

Відчуваю його, наче мене вдарили у груди. 

Аврора. 

Жінку, яка стала моїм першим коханням та дружиною. 

Та, що подарувала мені чарівну донечку. 

Та, що пішла, коли Жасміні був лише рік.

Так, що не мала жодного права називати себе матір’ю. 

Обпираюся спиною об стіну, стискаючи телефон так, що побіліли пальці. 

- Я зараз приїду, - кажу, навіть не думаючи, - чуєш мене? Я зараз буду.